«Рядовий Сич! Припинити! Єсть, сер…» Так, безглуздо. Так, їм з Вандою просто пощастило. Але… Вже не вперше накочувалось гостре відчуття провини. За самотнє щастя. Але ж інші не звинувачують себе в тому, що якийсь журналіст волею природи виявився сейфом?! Так чому ж він повинен соромитися?!
Чому?!
Кирило докурив сигарету і, прагнучи виглядати безтурботним, попрямував до виходу.
Дискусійний зал тієї миті використовувався за призначенням. Точніше, майже за призначенням. Бо дійство, що відбувалося у цих стінах, дискусією можна було назвати лише з деякою натяжкою.
Пророк був вульгарний.
Пророк був у брудній сорочці навипуск.
Пророк був у м’ятих штанях з вельвету. Пророк – говорив. Пророка слухали. Без роззявлених ротів і вогню в очах, але цілком доброзичливо. Із розумінням.
– …недарма сказано: широка дорога, що веде до брам Пекла, і багато хто піде по ній! Лише мала часточка побачить стежку вузьку, що веде до Небесого Дому – але й зрячі не зважаться ступити на неї! Роззирніться довкола, брати мої! Узріте правоту віщих слів! Що є хвалений ментальний зв’язок, як не диявольська проба? Кому це вигідно: зв’язати душі й розум людські єдиною ниткою, а насправді – піймати в сіті?! Одна людина вільна. Вона може піти за пастирем, але по своїй волі, за своїм вибором. Натовп іде за ватажком, не за пастирем. Кому потрібно перетворювати нас на стадо? Кому, я вас питаю?! Куди він це стадо поведе?!
Перекручує, завважив Кирило. Люди з «ментиками» – не стадо. А от аналогія з сіткою вельми доречна. Наче Інтернет, який зараз, до речі, стрімко занепадає, у часи його розквіту. Кожен мозок – могутній сервер, здатний одночасно зв’язуватися із безліччю собі подібних. Відразу спливає думка про підступний психовірус або таємний код, знайдений у лабораторіях усюдисущих спецслужб. У лічені години зараза розповсюджується по ментальній «мережі», вражаючи бідне Людство (окрім сейфів, звичайно!). Маси божевільних, орди зомбі… Скільки списів було зламано в «жовтій» пресі! Скільки бестселерів на один день було викинуто на прилавки книгарень! Люди із задоволенням лякалися, потай розуміючи: нісенітниця. Страшилка дута. Навіть якби існував психовірус – побоялися б зв’язуватися. Хіба що повний маніяк…
…або сейф!
Думка була раптовою і трохи моторошною. Але тільки в першу мить. Кирило розсміявся. Ніколи раніше не намагався аналізувати бульварну нісенітницю. А ледве задумався – ось він, результат. Значить, лежало на поверхні, як будь-яка банальність. Сам винен.
На жаль, «пророк вульгарис» помітив усмішку Кирила, прийнявши її на свій рахунок.
Гнівно-викривальний перст уперся в зухвальця:
– А чи знаєш ти, скільки людей втратили роботу? Скільки пішли по світу, проклинаючи мерзенного спрута – «Ментат Інтернешнл»?! Ти веселишся, а їх сім’ї голодують! Відповідай: знаєш?!
Кирило знизав плечима:
– Знаю.
Він справді знав. До Нового року написав велику аналітичну статтю з цього питання. «Ментики» поставили на межу банкрутства цілу сферу індустрії: інформацію і зв’язок. Інтернет, стільникові і звичайні телефонні комунікації; до певної міри – радіо і телебачення. «Паперові» видання поки трималися, хоча їхні позиції також помітно похитнулися. Проте глобальної кризи світової економіки це не викликало, не зважаючи на прогнози ряду соціологів. Навіть безробіття залишалося в прийнятних рамках. Завдяки «ментику» людина могла за найкоротші терміни освоїти нову спеціальність, вивчити іноземну мову, перекваліфікуватися у десятки разів швидше, ніж це робилося раніше. Знову ж таки, мозок, що працював тепер у більшості в багатозадачному режимі, як правило, швидко знаходив вихід з безвиході. Мало хто зі співробітників фірм-банкрутів у результаті вилетів «на узбіччя життя». У всіх розвинених країнах встигли включитися щонайпотужніші соціальні програми допомоги…
Де тільки гроші знайшлися?
– …І ти смієшся над словами правди, знаючи, яка вона?!
– По-перше, я сміявся не над вами, а над собою, – Кирила почав дратувати самовпевнений проповідник, від якого на додачу несло спиртним. Слухати п’яні одкровення, та ще й покірно терпіти особисті випади?! Ні вже, це – не для мене! – А по-друге, я теж не в захваті від того, що відбувається на нашій кульці. Лише треба бути об’єктивним. Корпорація «Ментат Інтернешнл» – один з головних спонсорів соціальних програм захисту. Плюс створювані корпорацією нові робочі місця. Чи ви про це вважали за краще тактовно забути?
Тепер погляди слухачів були прикуті до Кирила.
– С-сука! – пророк позлинувся слиною, разом залишивши піднесений штиль. – Іуда! Подляну ліпиш?! Люди!!! Вони вже тут, вони сюди пробралися!
– Угамуйся, Степане, – кинув хтось цілком миролюбно. – Хлопець свій. Наш, значить, хлопець. Оно, «ментика» немає…
– «Ментик» він удома залишив!
– Теж правда, до речі…
– Вони!!! Вони без «ментиків» можуть!
– Точно! Я чув…
– Чув він! Я сама бачила!..
Це була правда. За декілька років роботи з «ментиком» людина здобувала здатність до менто-контакту без «милиць техніки», як виразився одного разу Мішель. Ванда, наприклад, вже майже рік обходилася без обруча. Комунікатори пробуджували й закріплювали в користувачах здатність до телепатії, і навіть найупертіші ретрогради не могли цього заперечувати. Ще п’ять-шість років…
– Сука! Сучара! Шпигун! Подсила!..
Пророк несамовито вищав недорізаною свинею. Обличчя його почервоніло, налилося кров’ю, руки тряслися.
– Аж вірно, Стьопо. Козачок засланий…
Збоку до Кирила підступив замірок у футболці й спортивних штанях. Втім, малий зріст і худорба компенсувалися аурою злості, випромінюваною людиною. Голена голова, перенісся, неправильно зрощене після перелому, на щоках – сиза щетина. І білі, немов мармурові, кісточки стиснутих кулаків.
«Рядовий Сич? Влипнули?!»
«Так точно, сер!..»
– Попався, гад?
Замаху Кирило не побачив. Він взагалі нічого не побачив. Просто під ребрами вибухнула граната. Було дуже боляче. Проте друга граната зволікала з вибухом. Коли нарешті вдалося розігнутися, з’ясувалося: друг дитинства Мішель обхопив замірка ззаду, міцно притиснувши руки до тіла, і щось гаряче шепоче забіяці у вухо. Замірок слухав, розслабившись. Відчувалося: схотів би вирватися – вирветься. Не втримає Мишко. Хваткою не утримає. Силою не утримає. Зате словами…
– Подуріли, козли?! Це ж Кирюха Сич, мій однокурсник! Сейф! Журналіст! Я ручаюся! Ясно?! Що, Стьопо, знову нажрався?! Ну, козли… дури рогаті…
– Сам ти козел, Савельєв…
– Гаразд, погарячкували…
– Вибач, Сич, – замірок легко вислизнув з обіймів Мішеля. Простягнув Кирилові руку: вузьку, дерев’яну. – Винен. У мене від Стьопки дах летить… Пішли, мирову вип’ємо? Я пригощаю. Або вмаж мені разок, рахунок зрівняти.
Напевно, слід було мовчки піти геть і ніколи не повертатися в «Ящик пандори». Але Кирило натомість посміхнувся жилавому, відповівши потиском руки.
– Все нормально. Буває. Кирило.
– Петрович. Ну як, вмажеш?
– Іншим разом. Ходім мирову пити, Петрович. Умовив.
А потім Кирило, добряче напідпитку, повертався додому нічними вулицями. Думаючи, що, власне, «Ящик…» не для нього. Чи багато спільного у журналіста Сича з тим же Петровичем, відставним кулачним бійцем «без правил»? З Пророком-Степаном? Зі старенькими-пенсіонерами, з блондином, якому душа болить за Людство?
Брехати самому собі було приємно. Особливо напідпитку. Знаючи, що ти прийдеш в «Ящик пандори» іще раз. І ще. Бо там збираються твої брати. Сейфи. Там співрозмовнику дивляться в очі. Там спілкуються тільки з тобою, і більше ні з ким. Навіть коли б’ють морду – б’ють тобі. Тільки тобі. Тобі одному. І б’є – один. Цілком.
Кирило зупинився, притулився до ліхтаря й почав реготати.
Довго.
Щасливо.
Наполохавши гулящих кішок.
За сейфовими дверима клубу він знову відчув «ефект присутності», якої, виявляється, так бракувало йому останнім часом.
Кирило Сич: 1-е вересня..18 р., 12:18
…телефон і телевізор.
Я борюся з бажанням зняти трубку або включити «ящик». Так п’яниця дивиться на недопиту вчора пляшку: ранкове похмілля приносить сором, бажання зав’язати, але поклик отрути сильніший. Нікому з них більше не потрібні ці смішні іграшки. Їм, більшості. Але вони зберегли іграшки для нас. Телефон працює, щоб сейфи могли зв’язатися один з одним. По телевізору регулярно йдуть два… ні, три канали, і ще щось із супутника. Щоб сейфи були в курсі останніх новин. Все це нагадує мотлох любої бабусі, який не викидають і навіть пересипають нафталіном – ось старенька загнеться, тоді й викинемо, заздалегідь поплакавши над могилою. Щиро, з почуттям.
Щось я злий сьогодні. Це погано.
Треба добрішати.
Вони всі добрі. Співчутливі. Товариські. Хай йому біс, вони навіть розмовляють в нашій присутності! Завжди. Вголос. Хоча самі не дуже-то потребують усної мови… Я чудово пам’ятаю день, коли доброта й співчутливість зробили якісний стрибок. І смерть улюбленої бабусі-сейфа зробилася удвічі зворушливою, удесятеро сумнішою, бо більшість, різко зрісши у розмірах, раптом виразно зрозуміла: «Нас-бо не торкнеться…» Точніше, торкнеться, але легенько, мимохідь. Неболяче. Безпечно. Єдино справедливий цар, Смерть перестала бути неупередженою. Для більшості вона взагалі чи не перестала – бути. Сталева коса, як і раніше гостра для небагатьох, зробилася повітряним поцілунком, усмішкою клоуна, місяцем в небі…
Вони добрі, тому що відчувають перед нами вину.
Я пам’ятаю день, коли це зачепило особисто мене. Вперше, проте з розмаху. Криві, плутані рядки біжать помережаною клітинками пустелею: повтори, невдалі звороти, суєта болю, виплюснутого гноєм із запаленої рани. Не люблю осоружні порівняння. Не люблю банальності, якою просякнутий увесь четвертий зошит – наскрізь. Цинізму не люблю. А де подітися? Довіритися паперу, беззвучно висловитися – і те було важко. Де вже тут повертатися, правити, вносити корективи…
Спалити – інша справа.
Але спершу перечитати. Щоб отримати право – спалити.
Досі пам’ятаю, перед самим пробудженням (липким, безглуздим!..) мені наснився вірш. Короткий і дивний, немов ніж під лопаткою. Ось він. Тоді я не зважився записати його. Мені здавалося, він розкриває в душі щось темне, страшне. Чуже.
Зважуюся зараз.
Спи, сестро, зранку!
Я – твоя рана.
Дим від багаття
Шипить старанно.
Спи, моя сестро!
Бо я і пристрасть —
Як прах в повітрі,
Як блазень хитрий.
Співай, кастрате!
Реви, містралю!
Спи, сестро – сяду
На гостру палю!
Світанок – спалах…
