Кирило, дивлячись на Петровича, теж передчував біду. Цей зірветься. У нього від Стьопки дах їде. І добре, якби тільки від Стьопки. Ходили чутки про реальних екстремістів, які намагалися знищувати «пробуджених». Безглуздо: до знищення тіла люди (люди?!), подібні Ванді, ставилися байдуже. Хоч свого, хоч чужого. Занадто байдуже навіть для істот, що реально усвідомили нескінченність життя. Кирило припускав наявність якогось додаткового, ще невідомого сейфам чинника, що викликає цю всеосяжну байдужість. Професійна цікавість підштовхувала до пошуків, вивчення, обнародування, врешті-решт! – але здоровий глузд підказував: досить.
Досить суєти.
Здоровий глузд – і страх. Страх дізнатися щось, що остаточно позбавить існування Кирила Сича решток сенсу.
Кирило встав, тримаючи в руці початий кухоль:
– Піду я, хлопці. Мені сина з садка забирати.
– …мочити!!! – заглушив його слова істеричний виск пророка Стьопи.
– І остання теорія, – дуже тихо, але цілком чутно сказав Казимир. Голос ставного ерудита нагадував зараз колючий дріт. – Гріх спокутувано, наступає рай. Де житимуть Адам і Єва. Степане, ви знаєте, я дуже радий, що в раю не опинимося ми з вами. Не тому, що ми погані, а вони – хороші. Зовсім з іншої причини. Ми – біль залишків гріха. Стара шкіра, линяла шерсть. Хай комусь буде боляче, хай хтось буде покараний без видимої причини. І хай цей хтось піде назавжди. Не нарікаючи і не чинячи опору. Схилившись перед свавіллям долі. Я, наприклад, піду з чистою совістю, не кваплячи відміряний термін. Володенька був не правий. Злякався, заметушився. Якби він залишився серед нас, я, його друг, не посоромився б повторити йому це в обличчя. Кирило, ви чуєте? Чи вам нецікава моя думка?
Кирило поволі допив пиво.
Страх спалахнув з особливою, болючою гостротою. Неправота того, що наклав на себе руки Володя? Адам і Єва? При чому тут Адам? Облиш, ти вже скрізь убачаєш безглузді натяки! Треба розслабитися… І, проте, раптом здалося: Казимир знає щось, приховане від тебе, знає суть нового чинника, який обумовлює частину туманних теорій про прийдешній рай. І Стьопа знає. Тому недоговорює – кого саме мочити! – хоча для себе вирішив цю проблему. Вони всі знають, а тобі не кажуть, тому що ти – свій, ти – з рідного гетто, тебе не хочуть хвилювати, лякати…
Останній ковток відгонив божевіллям.
– Цікава, Казимире. Дуже. Але ви теж не маєте рації. Ми не покарані. Ми з вами маємо те, про що раніше, до відкриття ментал-комунікації, могли лише мріяти. Забезпечене, сите життя серед квітника. Субсидії, догляд, опіку. Свободу вчинків. Довге, якщо забажаємо, життя. Безболісну, спокійну смерть. Ми отримали мрію звичайної людини. І ми не винні, що інші отримали значно більше. Ми не винні, і ми ніколи не зможемо зрозуміти до кінця: що ж насправді отримали вони?
– Все отримали. І ще отримають. Тому що всі падли, – упевнено підсумував Петрович.
Налив чергову чарку.
Підняв її на рівень очей і додав, усупереч своєму попередньому твердженню:
– Всі падли, окрім мене. Я – людина. Я звучу гордо.
Унизу, в холі, Мішель базікав з охоронцем про баб. Власне, охорона «Ящика…» від самого початку була нісенітницею, марною тратою часу – але зараз це дозволяло ще двом-трьом сейфам вважати свій шматок хліба з маслом чесно заробленим, а не кинутим як милостиня.
Рядовий Сич! Або, якщо хочете, генерал Сич!
Відставити!
Єсть, сер…
– Ти далеко? – запитав Мішель, відвернувшись від порівняльного аналізу блондинок і брюнеток.
– У садок, за хлопцем.
– Підвезти?
– Спасибі, я пішки…
Під Новий рік Кирило почав задаватися дивним питанням: чому Мишка в «Ящику Пандори» поважають більше за всіх? Адже не сейф, не рідний-приречений, а просто ідейний дурень, здатний у принципі обзавестися «ментиком» будь-якої миті, кинутися по наїждженій, солодкій доріжці. Так, ідейний, дуже спокійно сказав Мішель, дізнавшись про сумніви друга. Таких як ти, Кирюша, мало. А таких як я – дуже мало. Але ти розумієш… Навколо коїться чортзна-що – або Бозна-що; коротше, вони знають, а я не знаю. І вся ця утопія мені не до душі. Хоча б тому, що вирішував не я – вирішували за мене, вважаючи якогось Мишка Савельєва гвинтиком прийдешнього Едему. Так от, я і мені подібні не люблять бути гвинтиками. А коли доводиться бути гвинтиками, бо так вирішили згори або внизу, ми намагаємося випасти із загальної машини, відкотившись у траву. Можливо, машина обійдеться без нас. А можливо, не обійдеться. Ось я і хочу це дізнатися. Не було цвяха, підкова пропала, не було підкови, кінь зашкутильгав, кінь зашкутильгав, командир убитий, кіннота розбита, армія біжить…
Знизавши плечима, Кирило визнав ідеї Мишка дурницями.
Але пізніше Казимир, підсівши до Кирила за столик і випадково вийшовши в розмові на цю тему, розкрив справжню ціну дурниць Мішеля. До нього стукаються, сказав Казимир, пахкаючи сигарою. Нам добре, дорогий мій, ми закриті, опечатані, і якщо чим мучимося, то лише особистими комплексами. А Мишко – з більшості. Проклятої або благословенної, цього знання я позбавлений, але більшість… У неї свої закони. Вона кличе. Вона тягне, наказує, тому що більшість, тому що інакше не вміє. Варто Мишкові хоч би раз відгукнутися на заклик, проявити хвилинну слабкість – і він без жодного «ментика» дуже швидко приєднається до більшості. Особливо зараз. А він тримає двері замкненими. Упирається. Руками й ногами. Зубами. Упертістю своєю неймовірною. Старою такою упертістю, одвічною. Раритетною. Як ви вважаєте, Кирило, хто більше заслуговує на пошану: ми чи він?
– …Ей, Кирюха! Ти кого більше любиш? Блондинок?
– Я Ванду люблю, – невлад зуважив Кирило, розглядаючи Мішеля, немов щойно побачив його уперше. І, коли Савельєв комічно розвів руками (мов, вільному – воля!), раптом, вражаючись власній цікавості, запитав. – Мишко, скажи мені, будь ласка… Чому Казимир такий розумний?
– Так він же піп, – нітрохи не здивувавшись, відповів Мішель.
– Як піп? Який піп?!
– Звичайний. Ну, не зовсім звичайний – розстрига він. Колишній отець Михайло. Ще на початку цього… спокутування узяв та й склав із себе сан. А так: піп собі й піп. Священик. Професор богослів’я, чи що? У нього ще ксива від єпархії була: дозвіл на екзорцизм. Або на щось подібне, не пам’ятаю вже.
– А-а… – почуваючись розумово відсталим, протягнув Кирило.
Розстриг він уявляв якось інакше. В усякому разі, ставний естет Казимир з його сигарами…
Погода радувала: раніше в липні-серпні спека стояла – хоч яєчню на бруківці смаж! А зараз – тінь від кущів, що шалено розрослися, прохолода від крон дерев, легкий вітерець, аромат зелені й квітів. Жоржини, айстри, гладіолуси… Сезон, не сезон – квітнуть. Під вікнами суцільні клумби. Вже майже рай. А скоро буде зовсім, якщо вірити Казимиру.
У нинішньому травні навіть пуху від тополь не було. Тополі є, а пух відсутній.
Проте спокій оминав Кирила. Свербів у душі хитрий черв’ячок, заважав поринути з головою в нірвану пивного добросердя. Слова Мішеля лише додали ваги теоріям колишнього священика. Спокутування первородного гріха; інтеграція душ в єдиного Адама; повсталі не тілесно, але ментально (духовно?!) мерці всередині «пробуджених»; на горизонті майорить Нью-едем з обмеженим контингентом населення… Ось, іде Кирило Сич центром міста – а чи багато перехожих за ті п’ятнадцять хвилин, що він іде, дорогою зустрів? П’ять? Десять?! Три машини проїхали – диво… Знаємо, знаємо: міграція в село, вихід з міст, учили, проходили, самі статейки партачили: з цифрами, з графіками. Але і дещо інше теж знаємо. Йдуть з життя люди похилого віку, хворі, просто втомлені від жития люди – тихо, без мук, без болю і чекання. Юрбами. З усмішкою на вустах. Ляк від такої усмішки проймає. Ніколи, нізащо не навчитися сейфу так посміхатися; ось і здригаємося. Часто йдуть і цілком бадьорі, повні сил здоров’яки. Як пасажири з автобусної зупинки, якщо чекати набридло.
Чекати – на що?!
Може, вони на таксі пересідають?!
Натомість народжувати перестали. Спокійно, байдуже; ніби за непотрібністю закрили виробництво валянок і галош. Рік народження Адамчика був останнім. Кажуть, хтось не полінувався полічити: «останців» на кульці народилися сто сорок чотири тисячі. Покоління праведників? Адам вчора потайки за варенням лазив… чашку розбив – мамину улюблену! Праведник…
– …Наталя Петлівна, вставайте! Ну вставайте з!..
– Вона на’мисне! П’икидаєця!
– Не штовхайся, пампушка!
– Сама пампушка!
– Не хоцю-у-у так глатися! Ну Наталецька Петлівна з!..
– А давайте її водою поллємо! Я в мультику бачив…
– Давайте!..
Чи чув Кирило все це насправді? Або вже потім перезбуджений мозок сам добудував, відтворив перелякано-розгублений хор?
Дітлахи скупчилися над молодою вихователькою, що лежала біля турнічка-рукохода. Світле волосся розсипалося по землі, ліва рука без сил відкинута на край пісочниці, права ніяково підвернута. На обличчі – воскова блідість і застигла, майже дитяча образа. Як же так, все було добре, все було просто чудово, і раптом, ні сіло ні впало… Кирило завмер біля низької, акуратно пофарбованої вапном огорожі. Бігти до воріт? – далеко. Він переліз просто через огорожу, але, проламуючись крізь буйний бузок, спіткнувся. Впав. Гострий біль в кісточці. Чорт, як мінімум, розтягнув! Насилу піднявся, чіпляючись за гнучкі, ненадійні гілки, уперто зашкандибав до майданчика.
– Розійдіться.
У тоненькому, гнучкому голосі, немов у клинку шпаги, чаїлася прихована сила. Малюки мимоволі розступилися, підкоряючись. Пропускаючи до виховательки – Адама. Наймолодшого. Владіка, його ровесника, батьки вже забрали додому, а Кирило ось, запізнився… Крихітні пальчики упевнено лягли на шию, намацали артерію. Одночасно Адам приклав вухо до грудей жінки, п’ять-шість секунд прислуховувався…
– Ти в доктола глаєшь, так?
Адам не відповів. Мовчки схопився на ноги і, відштовхнувши хлопчиська, який загороджував найкоротший шлях, чкурнув що є сили. У медпункт. Це з’ясувалося досить швидко, але не відразу.
Тут діти нарешті помітили Кирила, який шкутильгав до них.
– Дядько Ки’ил, дядько Ки’ил! Наталя Петлівна!.. вона!..
– А вас Адам утік!
– Де медсестра?!
– Вона не сестла, вона – тітка доктол…
– У мене сестла… Танюська…
– Біжіть хто-небудь за нею швидше! Я ногу підвернув, не можу швидко…
– Я! Я побіжу! – два величезні блакитні банти на соломі кісок, широко розкриті очі-волошки, і ластовиння, ластовиння… – Я біжу, дядько Ки’ил!
Дівчинка помчала до корпусу. Кирило нарешті дошкандибав до потерпілої, невміло кинувся мацати пульс.
– У неї серце. Відмовило. Я зараз, зараз, – поряд стояв задиханий Адам. Серйозний і зібраний, з великою картонною коробкою в руках. У коробці – шприци, якісь баночки, ампули, вата, бинт…
Чужа, доросла людина.
– Дай сюди! – акуратно поставивши коробку з медикаментами на землю, Адам безцеремонно вихопив з чиїхось рук плюшевого ведмедя-товстуна. Із зусиллям підсунув виховательці під голову. – Тато, роби їй непрямий масаж серця. І штучне дихання. Я поки шприц приготую. Повинні встигнути… Ну, давай, чого дивишся!
Кирило підкорявся, не встигнувши усвідомити, що підкоряється. Як щеня, на яке гарикнув низький, але старий і досвідчений пес. Діти принишкли, трохи позадкували і стали мовчки спостерігати за тим, що відбувається. Відлетіли два гудзики з кофтини. Напівпрозорий бюстгальтер. Чудові груди… «Рядовий Сич, м-мати твою! Відставити!» Чотири поштовхи – один вдих; чотири – один… Так учили на коротких медичних курсах для населення. Точніше, навіть не його вчили – бачив, як учать інших, чув, що при цьому говорила молоденька інструкторка. Замітку для газети готував, ще будучи студентом. «Курси життя», практичне завдання.
Курси життя…
– Сильніше, тату! Все, досить. Відсунься.
У руках Адама – мокра вата. Гострий запах спирту. Марення, нісенітниця, мана! – чотирирічний хлопчик… Кирило запізніло здригається від відчуття нереальності того, що відбувається, але нічого більше зробити не встигає. Адам з розмаху всаджує шприц, налягає всім немічним тілом. Тонка й довга голка входить до упору – анінайменшої реакції. Адам починає обережно вдавлювати поршень. Губи хлопчиська беззвучно ворушаться: «Ну! Ну ж!» – і ще лайка, страшна, тяглова, хірургічна… Погляд Кирила на мить торкається порожньої ампули. Відламаний кінчик валяється поряд, хижо поблискуючи. Адреналін. Це означає… прямий укол в серце! Та що ж Адам робить?!
– Давай, тату! Рот в рот…
Вдих, другий, третій. Хрипкий стогін. Сіпається рука. Груди судомно здіймаються.
– Ф-фух, встигли. Ну, тато, вважай, пощастило…
Потім була нетіпаха-медсестра (відлучилася на хвилинку в гастроном), що прибігла, – шум, охи, суєта, блималки «швидкої». Це тато їй допоміг, це він. Я?! Ну та, ти, тато… Ваше ім’я? Кирило? Спасибі вам, Кирило, ви дуже вчасно, ще б пара хвилин – і все. Журналіст? Де ж ви навчилися? На курсах?!
Проте Кирила мучило відчуття, що люди брешуть, захоплюючись «подвигом» сейфа.
Коли вони покидали дитячий садок, Адам зауважив, дивлячись убік:
– Хороший у них медпункт. Навіть адреналін знайшовся. Молодці. Мені б цей адреналін в Аль-Джаннарі…
Кирило не знайшовся, що відповісти. Майже до самого будинку вони йшли мовчки. Біля під’їзду Адам узяв батька за руку. Підняв голову, заглянув у вічі:
– Ти неправильно думаєш, тату. Зовсім неправильно. Я не чудовисько. І не ангел. Просто Наталя Петрівна – сейф, як і ти. Якби було інакше, хіба я став би рятувати зовнішню оболонку? Ти не думай погано, тато…
– Ти здатний читати мої думки?
– Ні. І ніхто не здатний. Я просто знаю, про що ти думаєш.
Він посміхнувся – ясно, відкрито. Так міг би посміхнутися океан на світанку.
– Давай поговоримо? Ось лавка…
