4
За словами Дитячого Вчителя, днів за десять до того, як сталося перше вбивство в Хаффі на відкритому турнірі, до нього з’явилися гості.
Но-дачі з’явився, тоді ще один Звитяжець, дуже схожий на Но-дачі, але зовсім маленький, не більший від Дитячого Вчителя; і троє дивних кинджалів із вузьким гранованим клинком і довгими гострими вусами вигнутої ґарди, через що самі кинджали дуже нагадували тризубців, знятих із ратища.
(Згадав я турнір, кинджали ці згадав, як вони вели Но від мене й Чена безпам’ятних; голос їх скрипливий згадав, Придатка незграбного, одного на трьох – і не сказав я нічого, лише китицею хитнув Дитячому Вчителеві родини Абу-Салімів: продовжуй, мовляв…)
…Говорив, в основному, Но-дачі. Інші мовчали. Зле якось мовчали. З викликом. Короткий Звитяжець спершу навіть імені свого не назвав, а з виду його рід визначити не вдалося. Кинджали-тризубці веліли називати їх Саями, а більше нічого не додали.
Ото й звав їх Учитель про себе: Сай Перший, Сай Другий і Сай Третій.
Але мова в першу чергу не про них.
Якщо вірити Но-дачі – а він спершу справив на Дитячого Вчителя (як і на мене) доволі непогане враження – отож, Но-дачі нібито був моїм земляком, і біс якось заніс його в Кулхан.
Що він там шукав – невідомо, і Дитячий Учитель вирішив не загострювати на цьому уваги. Мало куди захочеться піти молодому Звитяжцеві? – а Но-дачі був, схоже, років на тридцять молодший від мене. Чому на тридцять? Коли я їхав із Мейланя, муаровий візерунок на клинках був темний, але всі казали, що незабаром у моді світлий буде, «лянь памор» по нашому. Мені при від’їзді всього лише двадцять дев’ять років стукнуло, візерунок у Но світлий, чистий «лянь памор», а візерунок при народженні твориться. Сходиться?
Гаразд. У цій справі багато чого на віру доведеться брати. Візьмемо, і далі підемо.
Одним словом, Но-дачі ухитрився пройти Кулхан. У Придатка його чи на воду чуття, чи пощастило – двічі на занедбані криниці натикався, і ще раз на кінного Придатка, захопленого піщаною бурею. Фляга в небіжчика знайшлася, невелика, але на два дні шляху вистачило.
Коня в них першого ж тижня скажений варан зжер, тож Придаток пішки йшов, Но-дачі на плечі ніс і сушену варанятину жував – щоб помститися за коня абощо…
Ніс, ніс і виніс. На свою голову.
…Убили його, Придатка цього. Піски наскрізь пройшов, гнилу воду по краплі цідив, коли варанів не стало – змій на сонці в’ялив… і все для того, щоб біля першого ж дерева, кривого й хирлявого, прирізали його, як худобину.
Три списи чекали біля цього дерева. Три легкі списи невідомого роду й три ножі. І, звісно, три Придатки на коротеньких кошлатих конячках.
Тільки мовчали вони, і списи ці, й ножі – мовчали, як Но-дачі не кричав їм зоддаля. І ще дух від них ішов… нехороший. Ніби й не Звитяжці вони взагалі, а так – річ.
Річ нерозумна. Мертва.
Або майже мертва.
Або така, що й не жила ніколи.
Отож, коли Придаток Но-дачі з останніх сил добіг до них – один із вершників глянув на нього скоса, нахилився, вийняв байдужний ніж і діловито перерізав горло підкорювачеві Кулхана.
Як гілку зрізав. Байдуже так, спокійно, без люті.
І витер неживий клинок об шкіру коня.
Якби Но-дачі знав наперед те, про що він тоді лише почав дізнаватися; якби вмів він у ту мить те, чому невдовзі навчився, – не поспішав би він до вершників. І так неквапом всіх дев’ятьох поклав би рядком біля того ж дерева. Три списи, три ножі, три Придатки.
У пилюку.
(Ось у це я повірив одразу).
…Забрали його. Приторочили до сідла й забрали. І дуже скоро з’ясував Но-дачі, що довкола Шулма, і Придатки, які живуть тут, називають себе шулмусами; а ще довідався, що немає в Шулмі Звитяжців.
Зброя є. Річ нерозумна, для вбивства створена.
А вбивали в Шулмі часто. Рід на рід, плем’я на плем’я, то набіг, то звада. То ж роботи в заліза було багацько.
Світилося щось у місцевих клинках, немов ґніт мокрий свічковий горів – спалахне, згасне, знову спалахне, засичить, затріщить і плюється в усі боки. Чадить, а не світить.
Річ – не річ, тварюка – не тварюка. Але й не Звитяжець.
Дикі Леза. Зовсім дикі.
Без легенд і казок. Без краси вимислу.
Як є. По-справжньому.
…Не всіх сторонніх Придатків у Шулмі різали. А тих, що із-за Кулхана з’явилися, – тих узагалі берегли й, на відміну від інших рабів, навіть на важкі роботи не ставили.
І годували не впроголодь. Це Придаткові Но-дачі просто не пощастило чомусь. Не сподобався він шулмусам на заставі, абощо?
Чого вже тепер гадати…
А ось Звитяжців у прибульців відбирали. Зброю тобто, з погляду шулмусів. І зберігали полонених Звитяжців у почесному наметі.
У кожного племені, що поважає себе, – а племен, які себе не поважають, не було в безкрайній Шулмі – був такий намет.
Добряче житло! На окремому візку возили, трьох білих коней запрягали й трьох гнідих – це коли на нове місце відкочовували. А коли на стоянках розбивали, блищав та іскрився намет золотими смугами переплетених кольорів і візерунків, мистецьки вишитих на зеленому оксамиті; низ намету натягався на масивні кілки з червоного металу, вкриті найтоншою карбівкою роботи золотих справ майстрів невідомих.
Начебто й небагата ремеслами кочова Шулма, а бач!..
У наметі тому й познайомився Но-дачі з братами Саями, похмурими й неговіркими, і з іншими Звитяжцями, що казна-якими шляхами потрапили в Шулму. Лише не одразу зрозумів Но, чому одні Звитяжці в наметі на білій, як сніг, повстині лежать, а решта – на яскраво-червоній.
Як по крові пливуть.
…Довго розуміти не довелося. Спочатку сусідів запитував – ті, що з білої повстини, й самі нічого не знали або вдавали, що не знали, а ті, що з яскраво-червоної – відмовчувалися.
Незабаром усе з’ясувалося саме собою.
На великі місцеві свята, шість-сім разів на рік (як турніри в Кабірі!), влаштовувало плем’я спільний той. Перегони, танці, пісні, козодрання, казани сорокавідерні м’ясною парою киплять, маленькі Придатки-шулмусики з голови до ніг баранячим жиром і кислим каймаком перемащені. А в останній день тою звали якого-небудь раба Придатка – неодмінно того, хто із-за Кулхана прийшов – і змушували вибирати зброю, яка подобається.
Із білої повстини.
А тоді виставляли їх обох – Придатка зі Звитяжцем – супроти бійця-шулмуса. І в долоні плескали – починайте, мовляв!
Ось так плеснули одного разу і для Но-дачі. І для рослого темношкірого Придатка – дурбанця, певно! – який сміливо взяв Но з білої повстини.
(«Іще б пак! – подумав я. – Вони там, у Дурбані, й так на дворучниках помішані, інші роди ображаються… та гаразд, не про те зараз мова…») Знуджений за Бесідою, Но-дачі почав її радісно й красиво – добре, що Придаток виявився кмітливий. Три стрімкі дуги прокреслив у повітрі важкий клинок, і злетіла верхівка шулмуського малахая з лисого хутра, затріпотів на полиновому вітрі розпоротий рукав чекменя, розсипалися кістяні прикраси з перерізаного шнурка на жилавій шиї…
А крива шабля-клич не сказала у відповідь ані слова. Ступнув шулмус, і вузький клинок просто й грубо поринув у живіт нового Придатка Но-дачі. Темна шкіра посіріла, наче попелом затягнулася, гулко забили барабани – і знову залишився Но-дачі сам.
У наметі. На білій повстині.
А за наметом плескали в долоні й щасливо пищали задоволені шулмуси. Аякже – така перемога!
Навіть оголена зброя, якою махали мешканці Шулми, щось азартно бурмотіла, захлинаючись п’яними веселощами – однак невиразна була мова шулмуських клинків, задихано присвистували списи, затиналися на змаху метальні ножі…
То й що? Зате могли те, чого не могли Звитяжці Верхнього Вея, Кабірського емірату, Омели Кименської, давнього Мейланя, Лоулеза, Дурбана, Хаффи, Хакаса…
Шулма – могла!
Бачив Но-дачі – за вмінням вести Бесіду один Звитяжець дюжини тутешніх шабель вартий. Але хоч і вартий, та ось у чому лихо: через себе не переступиш, а вмінням убивства не перекрити!
Хіба…
Відлежався Но на повстині, відмовчався, і місяців за два, на черговому тої, з іншого кінця підійти вирішив.
П’ять разів вибивав він бойову сокиру з рук одноокого шулмуса-поєдинника, п’ять разів кричав сокирі: «Отямся, сестро!..»
Не докричався. Глухо ухала сокира, як птах нічний – і все. А затягування бою вважалося в шулмусів недостойними справжнього мужчини вивертами Гентера, лукавого божка злодіїв і конокрадів. Нарікали глядачі, мигнув у повітрі волосяний аркан і, хриплячи, упав Придаток, випустивши з рук Но-дачі…
…Отямився Но на повстині.
Білій.
Довго думав великий меч, довго себе пересилити намагався, довго збирав у собі вбогі крихти рішучості – і нагромадив. Після третього бою, короткого і страшного, віднесли його з пошаною на яскраво-червону повстину й усю ніч вили навколо Но по-святковому.
Ніколи не забуде дворучний Но-дачі, Звитяжець Мейланя, як зняв він із плечей свою першу голову.
Бо ж он як виходить – і чужа голова своєю стати може, коли знімеш її з хазяїна.
А Придатка, який того пам’ятного дня Но-дачі тримав, у плем’я прийняли. На одного шулмуса більше стало. Молодець!..
Звісно, молодець… І себе врятував, і Но-дачі. Адже якщо котрийсь Звитяжець із білої повстини за рік так крові й не спробує – тоді приносили невдаху в жертву Жовтому богові Мо, розламавши на три частини й утопивши у священній водоймі.
Все дно – в уламках. Гнилих, іржавих. Цвинтар, справжнісінький цвинтар. Братська могила.
А так – добре. Із яскраво-червоної повстини на святкові бої лише тричі на рік беруть. Та й то – проти новачків. Тих, що Бесіду проводять. Як за діда-прадіда. Як звикли в Мейлані, Кабірі, Хаффі…
Ось тому й не розповідають новачкам, за що з повстини на повстину перекладають.
…Рік минув. Другий минув. Третій почався.
І якось уночі ввійшли в намет, переступивши через задушеного стража, дев’ять Придатків – із тих, що їх у різний час у плем’я прийняли. А біля намету вісімнадцять коней землю копитом рили – дев’ять осідланих, дев’ять – у заводі, під в’юки.
Узяли Придатки з яскраво-червоної повстини одинадцять Звитяжців – трьох братів Саїв, Но-дачі, схожого на Но маленького Шото… ще шість клинків, перевірених Шулмою…
І – лише курява стала за втікачами. Уранці кинулася Шулма навздогін – марно! Біля найближчого табуна табунник навпіл розсічений – певно, далася взнаки святкова наука! – коні на землі б’ються із сухожиллями перерізаними, плачуть дитячими голосами. Доки на далекий випас пішки, доки…
…Пройшли вони Кулхан. Семеро – з дев’яти Придатків. Дев’ять – із одинадцяти Звитяжців.
І чотири коні.
Пройшли. Назад. Знаючи, що там, за пісками, далеко, є на землі місце таке – Шулма.
І земля їм тісною здалася.
Розділ 9
1
– Цікава річ… – задумливо прошелестів я, коли Дитячий Учитель надовго замовк. – Що ж, припустимо… А чому тоді вони самі до тебе прийшли на життя скаржитися? Хіба мало в Кабірі Дитячих Учителів? І взагалі…
– Учителів чимало, – втрутився Уламок. – А Дитячий Учитель роду Абу-Салімів – один. І слово його як Верховного Наставника з Кола Опікунів вартніше від інших слів. Ось так! І не лише в Кабірі.
Я не дуже знався на ієрархії Дитячих Учителів, але сказаного Уламком було досить, щоб заспокоїтися й не приставати до маленького ятагана із зайвими запитаннями.
– А ти, Дзю? – певно, я заспокоївся, та не зовсім. – Ти теж Верховний Наставник, якщо при цій розмові був присутній?
– Я – Верховний Насмішник, – усміхнувся Дзютте. – І я не був присутній. Я приходжу й залишаюся, доки мене не виганяють. А коли виганяють, я однаково залишаюся. Зрозумів?
– Зрозумів, – хитнув китицею я. – Гаразд. Наставнику, розповідай далі.