Утім, якщо остання жертва Минулим богам буде принесена так, як передбачається, – ніхто ні про що не довідається.
Нехай співають пісні.
Нехай розповідають казки.
Нехай… нехай живуть, як жили.
І ми, старійшини Ради, убивці мимоволі, ми теж будемо жити, як жили; ми будемо корчитися під бичем пам’яті, але залишимося жити.
Щоб ніхто ні про що не дізнався.
Сьогодні вночі ми порушимо клятву – щоб насіння насильницької смерті пожерло саме себе.
На щастя, ми теж смертні.
А як хотілося б мені хоч трохи пожити в тому світі, який буде після нас! – після нас, клятвопорушників і вбивць, останньої жертви Минулим богам!..
Невдовзі північ…»
2
– Усе, – задумливо сказав я, міцніше стискаючи сталеві пальці на руків’ї Єдинорога.
«Ні, не все, – беззвучно відгукнувся він. – Ти впустив один аркуш. Он, під столом…»
Я поліз під стіл.
– А ви тепер лаятися не будете? – з острахом поцікавився згори Сай Другий. – За цю… за підставку?
– Вони не будуть, – повідомив йому зі стіни Уламок. – Зате я буду.
– А ти чому?! – обурився Сай.
Уламок подумав.
– Просто так. Дивлячись на тебе, Вилорогий, мені чомусь завжди лаятися хочеться…
– Тихо! – осмикнув базік есток. – Єдинороже, скажи Ченові – нехай далі читає! І перекладай слово в слово.
Я виліз із-під стола з аркушем у лівій руці і Єдинорогом у правій.
– Чую-чую, – пробурмотів я собі під ніс. – Чую й читаю…
Аркуш був наполовину менший, ніж попередні, й на папері іншого сорту.
«…ми недооцінили їх і переоцінили себе. Двоє зуміли втекти разом зі своєю зброєю; мало того – вони забрали з собою меч одного з убитих ассасинів. Сподіваюся, у втікачів вистачить розуму й обережності не мститися, а зникнути з Мейланя, розчинившись у численному населенні емірату.
Сподіваюсь… і ще я сподіваюся, що вони виявляться чеснішими від нас і далі не порушать своєї клятви; а Дванадцятьма й Одним вони стануть нескоро, якщо стануть узагалі.
Навіщо я пишу все це? Не знаю. Знаю тільки, що ховаю ці записи в потаємній надії, що їх коли-небудь хтось знайде. Дуже хочеться пожити в чистому світі; і дуже не хочеться вмирати негідником, який не сказав ані слова на своє виправдання, хоча виправдання мені немає й бути не може.
Адже сьогодні вночі я, Фань Анкор-Кун, Вищий Мейланя, старійшина Ради – сьогодні вночі я вбив людину…»
– Усе, – тихо вимовив Я-Єдиноріг. – Ось тепер – усе.
– Усе? – запитальною луною відгукнувся Кос. – Ой, сумніваюся…
«Ось чому старий Кханда й Ковзкий Перст перезирнулися, коли я сказав їм, що вбив Придатка! – подумав Єдиноріг. – Вони добре знали, що це означає, старійшини-клятвопорушники…»
– Підсумуємо, – сказав Кос, сідаючи навпроти мене.
Я приготувався слухати, одразу ж віддавши Косові пальму першості у важкій справі підведення підсумків; а Єдиноріг приготувався перекладати.
– Згідно з цими записами, колись між старійшинами Ради Вищих Мейланя (і не лише Мейланя) і ассасинами-вбивцями, які виявилися зовсім не вбивцями, а останніми, так би мовити, свідками Істини, – між ними було укладено угоду. Так?
– Так, – відповів Я-Єдиноріг.
Інші промовчали. Про що тут сперечатися?..
– Згідно з цією таємною угодою й зберігаючи гідність людства за каноном учення Батин – доволі своєрідний канон, слід завважити! – раз на рік старійшини й свідки Істини збиралися в таємному місці без сторонніх і врочисто вбивали один одного. Сімсот років поспіль. Зберігали в такий спосіб насіння Істини.
– Зберігали, а тоді у домовину клали, – пробурчав я.
Кос не звернув на це ані найменшої уваги. Він підвівся, залишивши лежати Сая й Заррахіда, витягнув із рукава квітчасту пачку куплених у крамниці пахощів – легкий сухий аромат миттю поширився по кімнаті – і взявся розставляти тоненькі курильні свічки в усі можливі й неможливі кутки.
Відтак ан-Танья кілька разів ударив кресалом – іще на початку читання ми запалили звичайні свічки, але Кос чомусь вирішив ними не користуватися – і підніс тліючу губку до чотирьох-п’яти оглушливо запахущих (виявляється, й таке буває!) паличок.
– Чудово! – з видимим задоволенням принюхався Кос. – У Кабірі таких немає… не привозять купці. Отже, вчення Батин процвітає, плодоносить і, нарешті, загниває – у результаті чого єретично настроєні батиніти Кабіра, Дурбана, Кимени й Хаффи відрікаються від Прихованої Таємниці. Залишається давній Мейлань, де традиції споконвіку настільки сильні, що розраховувати на добровільне зречення останніх свідків Істини не доводиться.
– Вони називають їх Тьмяними, – мовив я Косові.
– Вони? – здивовано звів брову ан-Танья. – Їх? Хто вони, кого – їх, і чому – тьмяними?!
Я на мить зняв праву руку з Єдинорога. Якщо, пояснюючи, я бовкну щось образливе – нехай не чує…
– Вони – це вони, – я поглядом показав на наших супутників. – Звитяжці, тобто… Їх – це зброю ассасинів. Тобто, батинітів. Ми зовемо батинітів ассасинами, а Звитяжці називали й називають їхню зброю – Тьмяними.
«А ти справжній мудрець! – почувся приглушений і глузливий голос Єдинорога. – Точнісінько Саїд-на, Глава Вчення… ти гадаєш, я ображаюся, коли ти називаєш нас зброєю? А ми іноді забуваємося й по-колишньому кличемо вас Придатками. То й що? Поклади краще руку на місце, бо чутно погано… і Дзю лається, що перекладаю не все. Поклади, поклади, бо перекладу йому все, і він тобі взагалі життя не дасть!.. Нумо, Придатку Чене, клади руку на зброю…»
Гм… виявляється, прямий контакт нам уже й не те щоб потрібен! Чутно просто гірше, а з усім іншим – усе гаразд! Може, я й сам тепер наполовину Звитяжець? Особливо якщо в латах.
Або Тьмяний?..
Я поклав руку на місце й вирішив не перекладати Косові нашу останню розмову з Єдинорогом.
І Єдиноріг не перекладав – тільки вже Саєві, Дзютте й Заррахіду.
«Можуть, зрештою, у нас бути маленькі особисті таємниці?!» – разом подумали ми.
І усміхнулися.
Ан-Танья в цей час нюхав дим від курильних паличок і задумливо барабанив пальцями по столу.
– Тьмяні, то й Тьмяні, – нарешті кивнув він. – У мене інше запитання є. Ось напали ваші старійшини на батинітів усупереч клятві й заради вищих цілей; залишилися від Дванадцяти й Одного всього двоє – приміром, Сьомий і Дев’ятий, та й ті зникли невідь куди; запанували навкруги мир, тиша і спокій опор… судячи з того, що Фань – твій двоюрідний прадід, запанували вони на сотню років. І протягом усього цього благополучного століття раз на десять років зникає хтось із Звитяжців тієї ж таки Ради, які проливали кров останніх свідків Істини. А разом з ними найчастіше зникає або гине їхній нинішній Придаток – тобто, я хотів сказати, людина, яка не має до минулого клятвопорушення жодного стосунку. Чому? Що ти думаєш із цього приводу, Чене? Помста? Якось несхоже на помсту…
Єдиноріг усередині мене сумно усміхнувся.
І заговорив.
А разом із ним заговорив і я.
– Строки життя, Косе, строки життя… вони ж у людей і в Звитяжців різні. Минуло три-чотири десятки років – нехай навіть піввіку! – і старійшини-люди, які порушили клятву, померли. Гадаючи, що вмирають останніми вбивцями в Кабірському еміраті. А старійшини Звитяжців залишилися. Вся Рада Вищих Мейланя, що ухвалювала рішення щодо клятвопорушення, усі вбивці мимоволі – вони залишилися, Косе! Ти розумієш?! І вони напевно теж хотіли вмерти, піти з життя, знищити себе – останніх носіїв зародка насильницької смерті!..
– Останніх свідків Істини Батин, – сказав есток Заррахід, звертаючись до Єдинорога, який замовк на мить. – Справжніх останніх свідків…
– Усі свідки подібних істин вважають себе останніми, – мовив із килима Уламок. – Деякі зрідка вважають себе першими – що, по суті, одне й те ж.
– Це тому, що вибору нема, – відгукнувся Сай. – Або яскраво-червона повстина, або священна водойма. Або кров, або гнилизна. Або-або…
І Дзютте вперше нічого не відповів Саєві Другому.
Ан-Танья взяв до рук одну з курильних свіч і підійшов до килима. Сивий димок із запахом зів’ялих квітів – насолода й легкий наліт тління – досяг Уламка, оповив його й зазміївся до вікна.
– Про це я не подумав, – Кос злегка прицокнув язиком. – Не подумав… тоді зрозуміло. Всі разом старійшини Звитяжців умерти не можуть – це спричинить хаос і хвилю чуток, що може стати новим поштовхом до відродження вчення Батин. Двоє ж ассасинів утекли…
– Троє, – перебив його Єдиноріг-Я. – Двоє втекли зі своєю зброєю й прихопили меч одного з убитих. Отже, троє Тьмяних залишилися живі. Можливо, вони живі досі. Фань не міг цього знати, але ми знаємо!
– Троє, – погодився Кос. – Отже, небезпека залишається. І тоді старійшини Звитяжців вирішують іти з життя по одному. Раз на десять років. А те, що разом із ними іноді гинуть їхні нинішні, ні в чому не винні Придатки – хто ж думає про такі дрібниці?!
Відблиски свічок заграли на поліруванні Єдинорога, і він трохи почервонів.
– Шабля Шамшер іль-Самак мовби випадково потрапила в колесо гарби, – продовжив Кос. – Спис Катакама Ярі мовби випадково зламався, а наконечник пропав у криницю. Двузубець Ма, Язик кобри…
Але ж і пам’ять у цього Коса! Якщо повернемося в Кабір – пораджу емірові Дауду призначити його міським каді…
– Язик кобри й кинджал Ландинґ Терус мовби випадково не доїхали до Верхнього Вея – разом із двома людьми-чиновниками – і їхня доля невідома. Швидше за все, вони загинули. Сокира Масакірі-кай і віяло Сунь Павич завели братів-мисливців Акіро й Бенкея в Кулхан і – знову ж мовби випадково – потрапили в Шулму, де й опинилися у священній водоймі. Ото вже, певно, здивувалися перед смертю, виявивши цілі юрби останніх свідків Істини Батин! Меч Цзюваньдао зник під зсувом разом із Ю Шикуанем, і Мейлань двічі залишився без правителя – як для людей, так і для Звитяжців. Ковзкий Перст іще живий, але на сімнадцятому році «Спокою опор», як записано в…
Кос різко замовк і вп’явся очима в мене.
– Та що ж це я… – пробурмотів він. – Тут і дурневі ясно! Хтось же повинен стежити за відходом старійшин, хто мусить іноді допомагати їм піти; а крім того, за сто тридцять років після клятвопорушення – хтось же повинен, якщо знадобиться, розповісти про все новій Раді! Мусить же хтось бути останнім свідком останніх свідків!..
– Матінка Ци? – недовірливо запитав я. – Та ні, не може бути – їй же мало не сто з гаком років! Ти що, Косе? Диму нанюхався?!
– Я – що?! – закричав ан-Танья. – Це ти – що! Сам же розповідав, що доки я з бабцею в караван-сараї вів Бесіду, ти з Єдинорогом розмовляв! Про що?! Переклади, Вищий і нездогадливий Чене – до кого звернуться старійшини Ради Вищих Мейланя в такому педантичному випадку?! Саю, Дзю, Заррахіде – до кого?! Єдинороже – до кого?! До кого звернуться Звитяжці?!
– До Чань-бо, – прошептав Єдиноріг-Я.
– До Чань-бо, – ворухнувся на килимі Уламок.
– Схоже, – погодився Заррахід.
– Не знаю, – сказав Сай. – Але думаю, що ви маєте рацію.
– Ото ж бо й воно, – переможно заявив Кос, коли я повторив йому все, сказане Звитяжцями. – До Чань-бо. До цієї суміші посоха, лопати, вил і парадного бунчука. До мудрого мовчазного Чань-бо, від якого йдуть окриленими – нехай навіть і на той світ.
І, подумавши, додав:
– Та й бабцю не варто скидати з рахунку. Вона напевно щось знає. І може, цій відьмі й справді років сто… або двісті.