Блазнів ховають за огорожею
Акт I
Дія друга
Міст через річку, вище Благовіщенського базару. На тротуарі сидить безногий жебрак, поряд жінка торгує шнурками і засобом від комах. Далі – лотки з іграшками, сигаретами, батарейками для побутової техніки. Біля арки, яка веде до оптово-промислових рядів, натовп циган оточує Валерія Смолякова. На заднику блищить купол дзвіниці і темно-синій плакат «Winston: скажеш, у мене немає смаку?!»
Дівчина з плаката, схожа на скурвлену Попелюшку, пускає глядачеві бісики.
1-й циган (набичившись). Чому кричиш? Чому тримаєш? Розійдемося по-хорошому…
Валерій закидає рюкзак вище, спиною задкуючи на авансцену. Яскраво-червоний рюкзак з білим написом «Marlboro» привертає увагу, не дає відвести погляд. Цигани, як приклеєні, рухаються услід. Галасують діти. Понад гомоном, з тургелі малих колонок, розміщених високо, біля самих падуг, поволі точиться знайома з фільму «Табір йде в небо» мелодія. «Я вмираю, мама» у виконанні Тахира Боброва.
Гостро спалахує, захлинаючись, соло гітари, трохи пізніше – плакучий голос.
1-й циган. Розійдемося, да?
Валерій. Хай ворожить! Я їй ручку позолочу!
2-й циган (монотонно, без інтонацій). Хочеш грошей, пане? Хочеш? Грошей…
Стара. Катька-дура! Дура! Сліпа дура…
Валерій (сповазючи в істерику). Ворожи! Що було?! Що буде?
Стара. Ой, дура… адже бачила ж!..
Валерій. Що?!
Гасне рампа. Лівий виносний прожектор бере в коло двох: Валерія і 1-го цигана. Решта людей перетворюється на безлику масу. З-за куліс надбігають статисти, розчиняються у пітьмі, наповнюючи простір диханням.
Здалеку плаче скрипка.
У залі, біля бічних дверей, тьмяно світиться оранжевий плафон з написом «аварійний вихід».
1-й циган. Відпусти дівку…
Валерій (скидає рюкзак до ніг, довго регоче). Я що, тримаю? Тримаю?! Я?!
1-й циган. Відпусти… Візьми мене.
Валерій. Станцюй, кучерявий! Станцюй мені! Тоді відпущу! Всі танцюйте! Всі!!!
Мелодія плавно перетворюється на танцювальну. Тонкі, різкі промені «пістолетів», затінених кольоровими фільтрами, метаються натовпом. У їхньому мигтінні люди починають рухатися: тупцяють, ворушать руками. У такт музиці – нервово, люто – кричить немовля на руках танцюючої Катьки. Натовп статистів танцює: з нудною несамовитістю. Калейдоскоп відблисків, помахів, жестів. Язиками полум'я б'ються яскраво-червоні сорочки, створюючи ілюзію пекельного багаття. Стихія танцю поступово захоплює всю сцену, окрім оазису нерухомості навколо Валерія. Він нагадує цвях в кип'ятку.
Дехто з танцюристів падає, продовжуючи сіпатися на підлозі.
1-й циган, розтерзаний, шкутильгаючи, не припиняє танця, як заведений, виривається із загальної маси. Падає на коліна. Здригаючись від нав'язаного ритму, повзе до Валерія.
У музиці з’являються жорсткі, металеві дисонанси.
1-й циган. П-пусти… пусти-и-и!..
Валерій сміється і починає бити цигана ногами.
Один за одним гаснуть «пістолети». Залишається один: густо-червоний.
8
– Що? Що трапилося?
– Так циганва, м-мать їх… Хлопця одного на бабки підставити хотіли. Набігли, с-сарана: дай, погадаю! Позолоти ручку! А хлопець, блін, крутий…
– Так їм і треба! Хто б всю їхню породу…
– Та ви, товаришу сержанте, спiзнились! Все, гаплик…
Я обернувся вже біля самого входу до метро. Рюкзак, підхоплений поспішно, немилосердно тягнув ліве плече. На мосту розходилися люди, Бурсацький узвіз виглядав тихим і ледачим, немов удав, який обжерся кроликами. На сходах Академії культури товстоногі студентки голосно обговорювали якусь «лярву-Свєтку». Ніхто не гнався за мною. Ніхто мене не переслідував. А мені як і раніше хотілося бігти.
На станції панувала прохолода.
Потяг прийшов відразу.
Вийшовши на Пушкінській, я узяв пиво у віконці кафе «Тайфун» і сів за крайній столик. Спокійно, Валеро. Спокійно. Найдивовижніше, що подібні умовляння були потрібні, як мертвому припарки. Як це не дивно, я був цілком спокійний. Тоді, скандаливши в їдальні з Наташкою, я взагалі не відзначив дивного надлому свідомості. Пройшло повз мене, не зачепивши; випало з пам'яті, ледве встигнувши туди упірнути. А зараз я пам'ятав все.
Сцену.
Прожектори.
Ретельно поставлений танець. Скільки ж на нього репетицій угробили?..
І себе пам'ятав. Не на сцені. Ні. У залі. П'ятий ряд, третє місце праворуч від проходу. Прем'єра, напевно – повний аншлаг, яблуку нема де впасти. Плечі сусідів, могутня, коротко стрижена потилиця попереду. Тітка-капельдинер притулилася збоку, на табуреті, під «аварійним виходом» – дивиться, затамувавши подих. І я дивлюся. І всі дивляться. А на сцені…
Ні, не я.
НЕ-Я, Той-Хто-На-сцені.
Пиво набубнявіло над краєм келиху. Хвацький картуз піни: набакир. Мамо моя рідна, твій син збожеволів! Двадцять хвилин тому я трохи не забив до смерті випадкового цигана… Я. Тихий, ба навіть боязкий. Муху не скривджу. Навіть донос жодного разу не написав. Навіть анонімки. Бився тільки в школі: двічі. Обидва рази невдало. Нудна, по п'яні сентиментальна людина, схильна до рефлексії та кухонних протестів, я бив людину ногами. На вулиці. На очах у натовпу… Роблю машинальний ковток: пиво гірчить, але загалом прийнятно. Не вірю, як говорив крутий братан Станіславській. Не вірю. Вся катавасія, що трапилася біля базару, згадувалася яскраво, гостро і штучно – як пам'ять про спектакль. Де все навмисно. Де Гамлети встають, Офелії розпускають плітки в убиральні, а Ромео, знявши повішену в першому акті рушницю, якщо і стріляє, то сигаретку у графа Паріса. Що згадувалося серйозно – я-глядач в темному залі. Зачаровано дивлюся на сцену, боячись перевести подих. Зараз там трапиться таке!.. таке!.. і спалахне катарсис, потрясіння, захоплення, руки обпалить оплесками, аплодисментами, овацією!..
У душі пивною піною, замість страху або збудження, осідало розчарування.
Катарсис не відбувся.
– У вас прикурити не знайдеться?
– Знайдеться.
Замість сірників рука відшукала теплу-теплу, майже гарячу кульку. Різьблену. Вийнявши спадок, я підніс його до очей. Так… Цю штуку я з собою на базар не брав. Вона лежала вдома, у вазі. Цю штуку. Не брав. Я. Чорт забирай, я хотів, я щиро прагнув злякатися, і не міг! Не виходило. Глядач не може лякатися. Глядач завжди в безпеці. Куля в кулі, і в кулі, і в кульці… Гублячись у якнайтоншому, ювелірно точному різьбленні, за глибиною кістяних граней тьмяно блищала зірочка. Або око. Або ще щось – не розібрати. Густо-червона, схожа на краплю томатного соку. Здається, раніше вона була багряною. Або бузковою.
Забув.
– Вам погано?
– Мені? Ні… вибачте…
Додому я пішов дворами. Довго стояв біля смітника, привертаючи увагу купки нашорошених бомжів. Побачивши рюкзак і пристойно одягненого чоловіка у не зовсім здоровому глузді, вони зробили стійку, часто-часто дихаючи перегаром. Як з'ясувалося, дарма.
Чоловік вийняв безглузду кульку. Повертів у пальцях.
Сунув назад у кишеню.
Зник за гаражами.
9
Найстабільніший заробіток дають найбільш ідіотські проекти. У доброго бога все гаразд із почуттям гумору. Зате у мене – не дуже. Я вже давно не посміхаюся|усміхаюся|, побачивши у шкільних фойє, поряд з оголошенням про батьківські збори і рекламою курсів рукопашного бою, афішу «Голубий чарівник-газ». Внизу, під «Автор-виконавець В. Смоляков», набрано червоним курсивом: «Явка молодших класів обов'язкова». Ось: з криками і гигиканням в актову залу набиваються малюки, вздовж стін стурбованим конвоєм шикуються вчителі – і я, коханий, варварськи акомпануючи собі на гітарі, співаю з естрадки на мотив вікопомних «Качат»:
– Голубий чарівник-газ
Є у вас і є у нас
Є у вас і є у нас
Чарівник-газ!..
А потім, на скорботному прикладі двох мишей-рекетирів і одного кота Леопольда, пояснюю популярно: як користуватися плитою і колонкою. Коли телефонувати «04». У яких випадках. З жартами-примовками. З мораліте, гідними Стівена Кинга: «Маленька дівчинка почула запах газу, але не сказала про це мамі. І ось, темної-претемної ночі…»
– В домі вісім дріб шістнадцять
Кіт живе
Кіт цей газу витікати
Не дає…
Коли я йду, вчителі дякують. Вони завжди дякують. Мені здається, щиро. Просять заходити наступного року. А в завідуючої місцевою їдальнею можна купити дешево м'ясо і молочні продукти. Ще – ватрушки з сиром. В принципі, Управління газового господарства вимагає, щоб я освічував дітвору «покласово». Не більше тридцяти чоловік за раз, для кращої засвоюваності. Але тоді я з глузду з'їду остаточно. Слава окозамилюванню! – начальство «голубого чарівника» і директори шкіл закривають очі на те, що масовики-витівники іменують з вульгарною посмішкою «киданням палиць». Робиш один концерт, а в звіті ставиш п'ять паличок. Мовляв, п'ять класів обслужив. Чисто конкретно, не гуртом, а вроздріб. Зате платить Управління регулярно. Іноді здається, що так вони відмивають нарко-мільйони. Або відпрацьовують гранти фондів пропаганди сексуальних меншин.
Коли мене заберуть до психлікарні, я всіх психів навчу правильно відкривати вентиль.
Почувши вибух, знайте: це я.
…гість прийшов у середу. Увечері. Наташка поралася на кухні, гуркочучи сковорідками. Пахло коропом, смаженим у клярі. Ще пахло цибулею, нарізаною тоненькими кружальцями (розім'яти пальцями, щоб пустила сік), – олія, крапелька оцту, дрібка цукру, перець… І чвертка «Мисливської» в холодильнику. Я валявся на дивані з книжкою в руках, передчуваючи таїнства вечірньої кулінарії. Це теж давня звичка, пов'язана з ритмом роботи вільного художника – сніданок на бігу, обід галопом, і повноважна, з трьох страв, вечеря. Часто – пізно вночі. Ненавиджу тих, хто пропонує мені вечерю віддати ворогу. Немає у мене таких ворогів, окрім гадів-порадників.
Але і їм я вечері не віддам.
Дзвінок глухо бризнув треллю. «Лерко, відчини! – крикнула Наташка. – Це, напевно, Денис!..» Сунувши ноги в капці, я поплентався в коридор. Потай радіючи: син рідко приходив додому до вечері, частіше трамбував асфальт з однолітками. І за хвилину прокляв свої лінощі, через які так і не спромігся вставити вічко.
На майданчику топталися двоє громил. Шкіряні куртки, шарфи з мохера. (За нинішньої тепліні в такому «прикиді» упрієш на раз. Але нічого не вдієш – форма одягу зобов'язує!) У обох чорнявий їжачок починається над бровами і котиться назад, ховаючи вузенький рубіж лобів. Тупа дружелюбність поглядів. Шафа-Вася з Нижньою Гиївки у порівнянні з ними виглядав би дистрофіком. Хотілося мати помпову рушницю. З картеччю. Або бомбарду. Викочуєш на позицію і під бадьорий марш «Голубий чарівник-газ»…
– Ви до кого?
– Доброї днинки, Валерію Яковичу! – приємним баритоном долинуло із-за «солодкої парочки». – Я до вас. Можна?
Голіафи розсунулись, пропускаючи вперед крихітного, пристойно одягненого старенького. Дуже пристойно. Особливо мені сподобалася краватка. І капелюх. Мало хто здатний так вишукано піднести капелюх, прийшовши проти ночі в хату до незнайомої людини.
– Е-е-е… А, власне, з якого приводу?
Коли нервую, голос стає мерзотно-буркітливим.
– З приводу прикрого інциденту. Що мав місце минулої суботи, біля Благовіщенського базару.
– Ви… ви з міліції?
– Ви вражаєте мене, Валерію Якович. Я схожий на працівника органів? У цьому випадку я радше… м-м-м… представник винуватої сторони. Який має повноваження залагодити конфлікт. Втім, якщо ви бажаєте, ми можемо говорити тут, на майданчику.
На цигана він був схожий, як я – на Майю Плисецьку. Навіть менше.
Адвокат? Всім табором винаймали?!
– Н-ні… н-не треба. Заходьте…
Він зайшов один. Довго вовтузився в коридорі, роззуваючись. Я з підозрілою послужливістю підсунув старенькому капці. Ч-чорт, один порваний!.. Соромно. І капелюх нікуди повісити. Відчуваючи себе лакеєм, який намагається без протекції влаштуватися до князя Потьомкіна, примостив капелюх на краєчок вішака – старовинного, ще дідівського, із завитками-вензелями, але розбитого чи не вщент.
З кухні вдарив ритуальний гонг:
– Денисе! А хліба купити? Чому я постійно повинна…
– Це не Денис, Наташо. Це до мене.
– Хто?
– Циганський барон!
Ну хто мене за язика смикав?!
Старенький сміявся на рідкість заразно. Підстрибували окуляри в тонкій оправі. Хусточка з батисту промокала кутики губ. Бігали, веселячись, зморшки. І пахло дорогим одеколоном, який забивав навіть чад смаженої риби.
– Ви вельми дотепні, Валерію Яковичу. І спостережливі. По чарочці?
Звідки він витягнув пляшку? Загадка. Я придивився. Рот наповнився слиною, як у собачки Павлова. «Ювілейний», витримка й ціна приблизно однакові. Якщо витримку рахувати в роках, а ціну в баксах.
– Прошу до кімнати…
Уважно стежачи, щоб у чарках не виявилося дохлого таргана (бували випадки!..), нашвидку накриваю стіл. У кімнату заглядає Наташа, миттю проймається прихильністю до імпозантного старого. Він не по роках бадьоро підхоплюється з прочавленого крісла. Цілує моїй дружині ручку: наче гусар, у зап'ясток. Називається «Вольдемаром Павловичем», хоча я очікував щось подібне до «брата Жемчужного». Категорично відмовляється вечеряти – надовго не затримаю, коньяку для плезиру, і баста, обговорити дрібниці… Наташка квітне. Поглядає на мене: такі знайомі? звідки?! Я не розповів їй про циган на базарі. Я їй взагалі нічого не розповідав.
Навіщо?
«А дуболоми нудьгують на сходах, – промайнуло невлад. – Винести по чарці?»
– Отже, – починає тямущий Вольдемар Павлович, ледве Наташка виходить. – Метою мого візиту є загладити неприємний осад, який, цілком імовірно, міг залишитися у вас, Валерію Яковичу…
Він уважно дивиться мені в обличчя. Залпом, варварськи перекидає чарку, яку грів у долоньці. Я раптом розумію: він боїться. Він нервує. Сильно, до судомів, до мокрих пахв. Циганський барон Вольдемар не знає, як зі мною розмовляти. Звідси – манери дореволюційного юриста.