– Тату, ти обідати будеш? Я тобі борщу насипав…
Блазні біжать по вулиці. Розкривають парасольки. Спізнюються на роботу, поспішають на побачення, у магазин за молоком. Усмішки – грим. Кармін на палець, і упевненим жестом – від кутиків рота до вух. Будинки – декорації. За запорошеною мішковиною, розфарбованою поспіхом під цеглу і бетон, немає нічого, окрім пилу. Пристрасті – праця старанного режисера, грім за Салтівкою чекає на ключову репліку, щоб пролунати потрібної миті. Бутафорські сумки, візки з реквізитної. Блазні… Біжать, поспішають, чекають зоряної години, коли їх стануть ховати за огорожею. Утираючи зі щік, вимазаних білилами, намальовані сльози.
Сам-самісінький глядач на весь білий світ.
Я.
– Леро… ти мені не подобаєшся, Леро…
Звичайно, не подобаюся. Якій дружині сподобається, якщо чоловік п'ятий день не виходить з квартири? Порожні пляшки «Холодного яру» і «Пшеничної». Пластикові баклажки від пива. У мене лікарняний. Я збожеволів. Валятимуся на дивані, тупо дивлячись у стелю. Напевно, треба рефлексувати. Намагатися зрозуміти. Будувати гіпотези або звернутися до психіатра. Поділитися з дружиною. Не можу. Гіпотези розсипаються, як карткові будиночки, рефлексія гасне, ледве спалахнувши – лампочка з написом «Аварійний вихід» перегоріла від перепадів напруги. Психіатр страждає в очікуванні улюбленого клієнта. Що я скажу доброму лікарю? «Вони ще танцюють»?
Забий, як підсумувала б Лапочка.
Бідна Лапочка. Вона теж нічого не зрозуміла. Поспівчувала. Сказала: з кожним буває. Сказала: у нашому віці… Я кивав, вдаючи збентеження – як же? осоромитись у найвідповідальніший момент!.. – нишком вставляючи ремінь назад в петлі. Руки тремтіли, смуга шкіри робилася слизькою, живою, схожою на змію. Одного разу я-глядач відчую катарсис. Зайдуся в оваціях, розбиваючи долоні до крові. У захваті спостерігатиму, як на сцені холоне труп.
Хто вільшанку убив? Я, відповів горобець. Лук і стріли змайстрував…
Я?!
Дурниці. Я був у залі.
Скажіть на ласку, з якого підвалу, склепу, безодні здіймається захват очищення, гострий напад духовності, коли ми стаємо свідками насильницької смерті? Добрий хлопець нарешті дістався до поганого. Шпага Гамлета гостра. Кат з Лілля зносить голову міледі. Відновлює справедливість граф Монте-Крісто. Есхіл, Софокл, Еврипід мочать ахейців в ахейських сортирах. Голівуд згоден із класиками: міцні горішки знають, як задовільнити і зняти стрес. Телевізор щодня, щохвилини: «В результаті вибуху, що відбувся в Саратові на складі хімікатів… на шахті в Донецьку… під час розгону антиурядової демонстрації на Філіпінах…» З газет: «П'ятирічний людожер, спійманий у четвер на місці злочину на околицях Нижнього Тагілу…»
Вже не трагедія. Навіть не драма. Ще не комедія.
Повсякденність.
Глядачі аплодують. Глядачі не можуть без катарсису. Звикли за століття.
– Лерочко… Тобі дзвонили з «Дозвілля». Що сказати?
– Скажи: я на лікарняному. У мене напад.
– Який напад?!
– Серцевої недостатності. У мене гостра нестача серця.
– Тату… тобі погано?..
– Гірше. Мені добре.
Коли це накочується вдома, ховаюся в туалеті. Дивлюся із залу (п'ятий ряд, третє місце справа…), як блазень у моїй масці сидить на унітазі. Наодинці з собою. Нудна сцена з п'єси абсурду. І завжди з динаміків, невлад пущене звукооператором, шелестить осіннє листя. Чому листя? – не знаю. Жовте шелестіння під ногами. Хтось іде. Осінь. Мій Командор. Дощ. Ліс восени стає прозорим, і друзки жовтневих глеків шарудять під каблуком.
Валерію Яковичу, любий друже, ласкаво просимо до психлікарні.
Ваше ліжко між комдивом Чапаєвим і жертвою збоченця-НЛО.
– Я ходила до церкви. Свічку за тебе поставила.
– Ти зроду не була в церкві.
– Ну і що? Мама сказала: постав, допоможе.
Гортаю збірку віршів якогось Вершиніна. Сімдесят перша сторінка, «Скоморохи».
«…Падал со звонниц стон колокольный выжатым вздохом.
Гарью смолистой срубы клубились.
Жгли скоморохов.
Голых и битых – с маху в кострища,
к черту на вилы!..»
Перечитую вшосте. Подобається. До чорта. На вила. Голих. Битих.
Скомороше, чуєш?!
На вила.
– Лерочко… Ось, прочитай…
Газета зім'ята, пахне друкарською фарбою. «На думку матінка Єпіфанії, лауреата міжнародної премії Св. Вікентія, ліцензія Мінохоронздоров'я N 145296, більшість людей хворіють і страждають від чорного чаклунства, заздрощів, злості й ревнощів навколишніх. Із Вас, Ваших дітей і внуків матінка Єпіфанія за допомогою старовинних замовлянь і молитов зніме причину і пристріт, прокляття й приворот, відновить статеву активність і успіх в бізнесі.»
– Теж мама підсунула?
– Лерчику, ти не впирайся. Ось, тут люди пишуть: «Після індивідуального прийому у матінки Єпіфанії з моїх нирок і сечового міхура…» Ні, це не те. Зараз… «Пішов до молодої дівки чоловік… пройшли п'яткові шпори… по маятниках, по кристалах, по плаваючій свічці…» Ось! Слухай: «Останнім часом почали переслідувати невдачі в справах і особистому житті. На своїй шкурі дізнався, що таке пристріт. Але завдяки матінці Єпіфанію підбадьорився…»
– Наташо, я схожий на психа?
– Схожий. Дуже схожий, Лерочко…
– Гаразд. Давай свою газету. Адреса там є?
Хапаюся за соломинку. Клин клином, так би мовити. Інакше залишається одне.
За огорожу.
14
Для відьом ниньки лафа. Всенародна любов, що виражається в рясному кредитуванні благих справ. Замість халупи на околиці – офіс у центрі, на другому поверсі. Попри те, поряд з податковою інспекцією: так, мабуть, простіше від пристріту рятувати. Замість чорного кота – сек’юріті. Плечистий жлоб з посмішкою Будди-олігофрена. У приймальні: столик з журналами. «Playboy», «Ліза», «Секрети кулінарії» і брошура «Ісус любить тебе». Поєднання відразу переконало мене в спорідненості душ. Нормальна людина таке поруч не покладе.
– Ви записані на зцілення?
Порцелянова усмішка секретарки. Гурія відволікається від комп'ютера, де її чекає «Супертетріс». Кліпає віями. Поряд з каштановими локонами на стіні, відсвічуючи склом, в рамочці красується ліцензія. Та сама, Мінохоронздоров'я. Вселяє непереборну впевненість.
– Так. Я дзвонив у понеділок. Мені призначили на 17.30.
– Почекайте, будь ласка. Я повідомлю матінці.
Пальчики з яскравим манікюром бігають по клавіатурі. Потім знімають трубку. За хвилину:
– Матінка Єпіфанія чекає на Вас. Коли зайдете, поцілуйте їй руку.
Навіщось уточнюю:
– Праву?
Із задоволенням бачу, як гладеньке личко ляльки спотворюється болісними роздумами. Все йшло за планом, і ось на тобі: клієнт вийшов за рамки. А ніби такий пристойний, в костюмі…
– Якщо хочете, праву.
– Спасибі.
– Нема за що. Ось у ці двері.
За дверима – просторий кабінет. Акваріум з рибками. Стіни обвішані грамотами подяки, дипломами Міжнародних товариств сприяння безсмертю і горбатими діаграмами, схожими на дзвонаря собору Нотр-дам. Спершу гублюсь і не відразу помічаю цілительку. Матінка Єпіфанія потонула в глибокому кріслі біля самого вікна. На перший погляд їй років сорок. На другій – п'ятдесят з хвостиком. Повна жінка, руда грива волосся явно чужа – перука. Хто б порадив їй не замикати «стрілки» біля очей? Та ще олівцем?! У поєднанні з густо-коричневими тінями «окуляри» виглядають розпусно.
Іду до крісла. Цілую масну руку. Праву.
На губах залишається присмак крему.
– На могилу до бабусі ходив?
Голос низький, грудний. Прокурений наскрізь.
– Е-е-е…
– Не ходив, бачу. А даремно, хороший. І хреста на могилі немає, мабуть.
Машинально киваю. Хреста немає. Моя бабуся була переконаною атеїсткою. Будівником світлого майбутнього. І померла в повній упевненості, що особисто моєму щасливому дитинству не вистачає Сталіна. Щоб було, кому дякувати. Кремінь-стара. А на могилу я взагалі не заходжу, сволота така.
– Ось тобі й біда твоя. У сусідній могилі на тебе чорний ворог фотку зарив.
– Ч-чию фотку?
– Твою, хороший. Твою фотку. Ось ти й чахнеш. З бізнесом проблеми? У сім'ї сварки? Сходи, хороший, на могилу, постав хрест.
– А фотку? Вирити, чи що?
Виразно уявляю, як я із заступом розриваю сусідські могили. Вночі. Нишпорю з ліхтарем у пошуках вкраденої фотки. Дощ, сльота, штані по коліна вимазані глиною. Після такого навіть підполковник Качка не витягне мене-хорошого із застінків тюремного дурдому.
– Гаразд. Будемо, хороший, яйцем викочувати. Ось квитанція, з вас дванадцять п'ятдесят.
Точнісінько як мито за спадок. Стою, дивлюся на матінку Єпіфанію. І бачу, як лауреат премії Св. Вікентія починає нервувати. Затремтіли яскраво нафарбовані губи. Погано вищипані брови зійшлися на переніссі. Клієнт поводиться не за правилами. Клієнт мовчить. Клієнт…
– Червінець, матінко. За фарс. Бог вам суддя…
Коли я йду, рибки проводжають мене лупатими очима.
Сходи.
Хол.
Злість. Наймерзенніша, безвихідна злість: на себе.
– Що, не допомогла ворожка?
Слова вахтера зі скляної будки наздогнали мене на порозі.
Бувають хвилини, коли в сортир душі падає ціла пачка дріжджів. Неспішно обертаюся. Дуже детально пояснюю діду у ВОХРівському кашкеті, що думаю про ворожок в цілому і про матінку зокрема, куди і до якої саме матінки їм (а надто цій!) слід іти протичовниковим зигзагом, в яке місце засовувати свої поради, і де знаходиться труна поваплена, в якій я бачив їхній шароварний психоаналіз, і…
Не відразу зрозумів, що дід сміється. По-доброму, кректячи й утираючи сльози.
– Мабуть, добряче допекла тебе Фанька. З нею буває. Скільки разів говорив дурі: прийшла людина зі справжньою бідою – не лізь краще…
Зараз, посерйознішавши, дід став страшенно схожий на старезного орла. Сів на вершині Кавказу, настовбурчився, вертить головою, пильно вивчаючи барана внизу. Вузьке обличчя у зморшках, ніс гачком, гострий блиск з-під густезних брів.
– Знову не розгледіла. Ех, молоде-зелене! А тут справа швах, відразу видно…
– Що видно?
Я все ще був злий, хоча встиг неабияк «спустити пару».
– Що треба, те й видно – охоче пояснив «старий орел». – У тебе, красивий, не пика, а афіша. Дивися тільки, цяцьку свою ламати не надумай. Молотком, наприклад. Інакше – все, гаплик. У саме серце перейде.
Чорт! Що за натяки?!
– Ану, ану, шановний! Я вас слухаю!
Ми з дідом допитливо вивчаємо один одного. Як борці перед сутичкою.
– Може, й послухаєш, – вахтер витягує з кишені картату хустку. Починає захоплено сякатися, першим відводить погляд. Втім, це радше прийом: оно, знову зиркнув у мій бік. – А я, може, і скажу. Тільки сухе слово горло дере. Метикуєш?
І губи облизав.
Ясна річ, куди ти хилиш, вертухай. Метикую. А з іншого боку – чом би й ні? Скажеш діло – добре. Не скажеш – хоч нап'юся.
Куди не кинь, прибуток.
– Я так розумію, «біленька» розмові дуже навіть сприяє? – цікавлюся в тон вахтеру. Мало що, раптом він перевагу «Портвейну» віддає? Проте з'ясовується, що вгадувати уміє не тільки «орел-в-кашкеті». Ми хоч і не ясновидці, ліцензії Мінохоронздоров'я не маємо, але теж дещо можемо.
– Сприяє, сприяє, – поспішає завірити дід. Сіпається кадик на худій, жилавій шиї: ніби ковтаючи. Раз, другий… Е-е-е, дідусю, та ти, виявляється, алкоголік. – Фанька скоро піде, їй в сауну на пів сьомої. У інших зачинено. А у мене комірка є, казенна. Все чин-чинарем.
– Ну, чекай. Скоро повернуся.
Ось і докотився ти, Валерію Яковичу. До дверної ручки. Зі сторожем-алканавтом готовий горілку жерти і одкровеннями закушувати. Прийшов Іван-Дурень до Баби-Яги, а вона йому й каже: є у мене на вахті Кощій Беззмінний…
– Дві пляшки «Холодного Яру». Так, півлітрові… Ні, не ці. Не квадратні. Виробництва «Косарі», круглі. Що ще? У вас ніби все. Адже хліб в іншому відділі?
Магазин виявився буквально за два кроки. Надавав повний асортимент для стражденних душ. А також шлунків. Окрім горілки, я узяв півкіло грудинки, буханець «Бородінського», банку маринованих огірків і пачку «Bond'а». Досить. Не банкет влаштовувати зібралися.
Вахтер чекав мене, марно прагнучи приховати шило в дупі. Аж підстрибував на посту.
– Пішла ваша Фанька?
– Пішла, пішла. Зараз, будку замкну… Заходь, Валерію Яковичу! Ось сюди…
Мене здивувало дивне звернення: на «ти» і водночас – по-батькові. Тільки потім зметикував, що не представлявся вахтеру. Дуже дивно. Втім, ні, якраз нічого дивного. У Єпифанії, мабуть, запитав, коли повз нього спускалася.
Дурниці…
