– Валерію Яковичу, давайте відверто?

Слабо киваю. Відверто то й відверто.

– Я старший за вас, Валерочко. Я набагато старший за вас. І дуже прошу вас: пробачте їх. Катерина ще дуже юна… Вона просто не встигла. І Федько, дурень, поспішив влізти. Ви його правильно покарали. Шкода, мало.

Він нахиляється до мене. Близько. Я бачу припудрені мішки під очима.

Ворушаться сухі, ніби лаковані губи:

– Вони дотепер|до цих пір|… іноді…

– Що – іноді?!

– Танцюють. Йдуть по вулиці, і раптом… Ви пробачите їх, добре? Дайте спокій. А я, зі свого боку…

Коротке, недбале клацання пальцями. У відповідь чутно грюкіт дверей, які відчинилися. Коли я з жахом розумію, що двері відкрили ззовні – один з громил уже входить до кімнати. З новеньким «дипломатом» в лапі. Відкидає кришку.

Якісь папери…

– Це дарча, Валерочко, – громила розчиняється під гул Вольдемарового баритона. – Все як слід, все завірено. Знаєте платну автостоянку біля Політеху?

– Знаю.

– Там стоїть «Хонда». Колір «металік». Запитайте у сторожа, він покаже. Машина ваша. Тут все записано: номер, інше… Ми могли б вибрати й дорожчу, але тоді це привернуло б увагу. Ви розумієте мене? Машину можете тримати на стоянці скільки завгодно. Хоч цілий рік. Там блок гаражів… За це теж сплачено. У вас є права?

– Ні…

– Але водити ви умієте?

Почуваюся Алісою в Країні Велетнів. Або Джеком-Різником у Задзеркаллі. Зле мені.

– Ні. Дружина уміє. Її батько навчив… Тільки на права ніяк не збереться здати.

– Запишіть мені дані її паспорта. Через тиждень вам подзвонять, скажуть, куди йти здавати. Раніше не можу, вибачте…

Коли я проводжав Вольдемара Павловича, на майданчику вже стояв мій син. Денис із останньої сходинки очманіло розглядав громил, які вперто стулили плечі.

– Тату! Вони мене не пускають! Додому! Не пускають!

І, тоном нижче:

– Говорять, ти дуже зайнятий…

Той громила, що заносив «дипломат», спіймав побіжний погляд старичка. Згорбився. Обернувся до Дениса, який пашів гнівом.

– Хочеш дати мені в пику? – запитав громила. – Давай.

– Ви пробачите їх, Валерію Яковичу, – сказав старий, невідь кого маючи на увазі. – Гаразд?

Я був дуже радий, коли Денис відмовився.

А я – погодився.

10

Коли приніс сюди перше замовлення на афіші, і думки не мав, що знайомство з директором «Бліц-Прес КПК» може виявитися корисним. Здавалося б, що нам Гекуба, і що ми Гекубі? Аж ні! П'ять відсотків посереднику від суми отриманого замовлення – не кіт начхав. Плюс безкоштовні візитівки. Ось зараз дружина зісватала брошуру якогось Ф. М. Варенца «Тисяча кілометрів по Пслу, або Туди й назад». У їх видавництві цю маючню завернули, хоча автор погрожував «за свій рахунок». Мабуть, гидливість перемогла. Що ж, тим краще. Комісійні за «кілометри по Пслу» будуть явно більшими за Наташчин гонорар за редактуру. І хай друкується «в авторській редакції», згідно з бажанням малошанованого пана Варенца.

З офісу «Бліц-Преса» я вийшов у чудовому гуморі: вважай, на рівному місці півтори сотні зрубав. Цей настрій ще не встиг вивітритися, коли поряд м'яко пригальмувала чорна «Волга». Опустилося тоноване скло:

– Добридень, Валерію Яковичу.

Підполковник Качка у власному соку. Чуло серце: нечиста справа з баронською «Хондою». Всі папери начебто в порядку. І сама машина – не нова, але в дуже доброму стані. Дружина навколо стоянки об'їхала, на місце поставила – а очі аж світяться. Миттю помчала документи на права подавати, за вказівкою Вольдемара-благодійника. У Дениска взагалі щелепа відпала, коли дізнався. «Ну, тато! Ну!.. Cool!!! А я ж думав…» І негайно теж на права здавати зібрався. Найважче було пояснити, за які такі справи мені ця «Хонда» дісталася. Довелося розповісти майже правду. Мовляв, обманути хотіли, та не вийшло. Тепер бояться, що в суд на них подам – вирішили відкупитися. Здається, Наталя не повірила – ну на скільки мене обжулити можна?! – але допитуватися не стала.

А дарунок, виходить, «троянським конем» виявився. Крадена, мабуть, тачка…

– Здрастуйте, Матвію Андрійовичу. По мою душу?

Посмішка вийшла кривою. Вся недавня радість котилася під три чорти.

– Можна і так сказати, – у відповідь він по-батьківськи примружився. – У вас часинка знайдеться? Засядемо де-небудь, пивко візьмемо?..

Цікава пропозиція. По кухлику і без протоколу? Або хитрує Качка? Розімліє підозрюваний, розслабиться… Та до біса! Що я, шахрай?! Підозрював би – у кабінет викликав. Повісткою. До речі, він слідчий з особливо важливих. Старший. Теж мені, «особливо важлива справа» – машина крадена! Якщо вона взагалі крадена.

– Знайдеться. Із задоволенням.

– Тоді сідайте. Знаю я один чудовий підвальчик… І від вас недалеко.

Влаштовуюся на задньому сидінні. У салоні – запах шкіри і хорошого тютюну. Їдемо в центр. Мовчимо. Качка час від часу коситься на мене, але розмову починати не квапиться. Може, при водії не хоче?

«Чудовий підвальчик» виявився на Маяковського, біля Сумського ринку. Машину Матвій Андрійович відпустив, і ми повагом спустилися у напівтемний бар. Людей всередині не було зовсім, з колонок ностальгував втомлений блюзмен, судячи з голосу – негр. Інтим, прохолода, акуратні столики. Справді, затишно.

До нас відразу підскочила німфетка-офіціантка з беджем «Світлана» на форменному жилеті. Вручила меню. Треба ж, і ціни цілком божеські. Дивно, що я цього місця раніше не знав.

– Ви яке будете? Світле? Темне?

– «Золоту Еру».

– А я – «Славутич». Світланко! Ще чіпси з беконом і пару бутербродів з баликом!

Замовлення принесли, на превеликий подив, швидко.

– Знаєте, Валерію Яковичу, я і сам здивований: навіщо вас сюди запросив? Ну, пиво – це святе, – Качка кривить губи у дивній, хворобливій усмішці. – Напевно, просто поділитися ні з ким. Колеги не зрозуміють. Хіба що ви. Дивна історія виходить з нашим Скоморохом. Зізнання є, речові докази наявні, розповіді свідків – теж. Злочинець був смертельно поранений при затриманні й помер у лікарні. Суду, відповідно, не буде, справу можна закривати. Та її, вважай, уже закрито. І все-таки…

Виходить, він не щодо «Хонди» і цигана. Ф-фух, аж від серця відлягло!

– Цей красень Кожум'яка у нас і раніше проходив. Років десять тому. Свідком. То ж і, думаю, звідки мені його фізія знайома? Була одна справа: повний «глухар». Я ще з капітанськими зірочками походжав… Ніби до різного звик, задубів серцем, але дотепер як пригадаю – мороз по шкірі. Три випадки. Загалом – дев'ять трупів за тиждень. І жодної зачіпки! Розчленування без мотивів. Деякі частини тіл взагалі не знайшли. На рештках – сліди кігтів, зубів… Немає у нас таких звірюк! Немає і не було! Тим паче в місті. Так от, Кожум'яка у двох випадках з трьох свідком проходив. Нічого доладу не бачив, то правда. Хоча тепер думаю: брехав. Бачив він. Може, тоді й посунувся, від стресу. Потім, через рік, його, до речі, за нісенітницю схопили – дрібне шахрайство. Штрафом відбувся…

Качка помовчав. Двома ковтками допив пиво. Покликав офіціантку, замовив ще. Я жував бутерброд з баликом, але після розповіді підполковника не відчував смаку. Схоже, це тільки прелюдія. Квіточки.

– Думаєте, це він і був? Скоморох? Тоді?! – з надією хитнувся вперед Матвій Андрійович. Немов сподівався, що я йому відповім. І фотографії надам: Кожум'яка гризе руку потерпілого. – Хоча… Він потім ще двічі свідком проходив. Чорт, і як ніхто нічого не запідозрив?! До нього смерть прямо липне. Років сім… або вісім?.. а, байдуже! Артист один під трамвай вночі потрапив. Ну де він в три години ночі трамвай знайшов?! А пізніше свідок знайшовся.

– Кожум'яка?

– Звичайно.

– А артист звідки? Наш, місцевий?!

– Місцевий. Театр-студія «Біля віадука».

Я знав, про кого говорить підполковник. З Льошею Сайкіним, безглуздо загиблим під колесами, ми були знайомі. І в газетах писали. Правду кажуть, що наше місто – велике село. Всі один одного знають. А випадок був справді дивний. Чи ж не Скоморох Льошку під колеса штовхнув?!

І, ніби у відповідь, крізь сигаретний дим:

– …ще було. Двоє наркоманів перехожого зарізали. Знову – єдиний свідок. Але там у нього чисте алібі. Нарків через день узяли, вони зізналися… Ну ось скажіть: хіба може таке з нормальною людиною увесь час траплятися? Як вбивство – він тут як уродився. Свідок. Нутром чує, на запах іде. Приходить і дивиться. Ні, упевнений: він давно від цього схибнувся. Пробачте, я говорив вже…

У роті пересохло. Наслідуючи приклад Качки, завляю собі ще пиво.

– …з'ясували: іще два небіжчики за ним. З невпізнаних. Сам у зізнанні написав. І сповідатися встиг, попа в лікарню зажадав. С-скотина! У пеклі йому горіти, в пеклі! Хоч ти гопки перед попом скачи… Дванадцять жертв за чотири роки. Щораз інакше. Ось, коли брали його – вірші «живця» читати примушував. З «Отелло». Спасибі, до речі, за підказку. А з іншими…

Качка беззвучно жує губами, збираючись з думками.

– Підлітка з ліцею біля церкви убив. У Молодіжному парку. Там райвідділ за три кроки: не побоявся. Ні Бога, значить, ні нас. Вранці убитого знайшли. Батюшка на службу приїхав, а тут – труп. Сидить під кленом задушений. На голові – ковпак з аденофорами, в руці – брязкальце, а поряд чомусь три дворняги бродячих прив'язані. Виють…

– Мішель Гельдерод, «Ескоріал».

– Що?

Він навіть здригнувся від несподіванки. Мовчав, розумієш, Валерій-світ Якович, мовчав – і видав.

– Мішель Гельдерод, бельгійський драматург. П'єса «Ескоріал». Там король садить блазня на свій трон, примушує зізнаватися в коханні до покійної королеви, а потім наказує кату його задушити. І це все під церковні дзвони і завивання собак. Жаскувата сцена. Навіть в театрі. А в житті…

Мене пересмикнуло. Ледь пиво не розлив.

Ясно пригадалося: гастролі Ризького академічного, і Будрас, вже старий, хворий, в ролі короля-садиста, зірваним голосом шепоче в завмерлий зал: «Хіба святі таїнства призначені для блазнів? Підемо, виконаємо святий обов’язок!» В очах Будраса сльози, справжні, без дурнів, а за спиною його Людина-в-червоному навалилася на блазня Фоліаля і душить, душить, мовчки, беззвучно, байдуже…

– Справді, збігається! – у очах підполковника спалахнув вогник азарту. – А нумо, нумо, давайте: я вам розповідаю, а ви вгадуєте!

– Ну, знаєте! Я не енциклопедія. Мало що маніяку в довбешку трісне?..

– Але двічі вгадали?! «Отелло» і цей… «Ескоріал». Два з двох – чудовий результат, вам так не здається? Отже: убита молода жінка. Сексуального насильства не було. Скоморох ударив її по голові, оглушив, зв'язав і з каменем на шиї кинув у воду. Що робив раніше – невідомо. Ніяких незвичайних предметів на місці злочину не виявлено.

– А човна там не було?

– Човна?.. Ні. Він зіштовхнув жертву з берега, це точно.

Розводжу руками:

– Тоді не знаю. Був би човен – міг би припустити, що «Му-му». Або «Із-за острова на стрижень…».

«Му-му» Матвій Андрійович проковтнув. Запив пивом. А мені стало соромно: людина серйозно питає, а я зі своїми жартами… Та ще на таку тему. «Є речі настільки серйозні, що про них можна тільки жартувати». Станіслав Їжі Лец. Ось вона, моя гнила сутність інтелігента: до будь-якого випадку знайти відповідну цитату і сховатися за нею. Щось на кшталт «А відповідати хто буде?» – «Пушкін!»

– Гаразд, продовжимо. Сумніваюся, правда, що є така п'єса… Загалом, справа була в підвалі будинку, призначеного під знос. Скоморох прив'язав дві жертви до батареї поряд з газовим балоном, відкрив вентиль, кинув щось палаюче і пішов.

– Сигарету. Сигарету він кинув запалену.

– Ви упевнені? Чому?

– Тому що цю п'єсу я знаю. Вона в ТЮГу йшла. Олексій Дударев, «Поріг», з життя бомжів. Колишній афганець, що схибнувся після Кандагару, прив'язує двох «борців із гниллю» біля балона… Тільки у п'єсі вибуху встигли запобігти. А у виконанні Скомороха, наскільки я розумію, ні.

– На жаль, – похмуро киває старший слідчий. – Вам би, Валерію Яковичу, в «Що? Де? Коли?» грати… Виходить, він з жертвами спектаклі розігрував?

– Виходить, що так.

– Гаразд, давайте ще один випадок, «контрольний». Ось вам зовсім вже «екзотика». Трупи трьох молодих чоловіків було знайдено в покинутому приватному будинку. У лівій очній ямці кожного знаходилася стріла від спортивного лука, яка проникла в мозок, що і стало причиною смерті, – Матвій Андрійович, здавалося, дослівно цитував протокол огляду місця злочину. – Трупи були вкрито вовняним покривалом, частково розплетеним.

– Досить. Антоніо Буеро Вальєхо «Вона ткала свої мрії». Сцена повернення Одіссея на Ітаку й убивства женихів.

– Почекайте! Вальєхо – це художник! Або він…

– Художник – Борис Вальєхо. А п'єсу написав Антоніо Буеро Вальєхо.

– Ясно. Іншим разом не стану сперечатися з професіоналом, – несподівано усміхається Качка. – В цілому, можна вважати, картина ясна. Кожен злочин Скомороха – це… гм-м… інсценування п'єси, де у фіналі відбувається вбивство. Спасибі вам велике, Валерію Яковичу. Можу тільки ще раз повторити: шкода, що ми не познайомилися раніше. Це ж треба: маніяк-театрал! Примара в опері! Не дай Боже, повториться – неодмінно до вас звернуся. За консультаціями.

Так і не зрозумів, жартує він чи ні.

– Ось вам моя візитка, про всяк випадок. Щиро сподіваюся, що вона вам, у свою чергу, не знадобиться. Але якщо що, завжди радий.

«Будете у нас на Колимі – заїжджайте…»

Я зробив наперед приречену спробу розплатитися по рахунку, але Матвій Андрійович придушив її в самому зародку. На вулиці ми розпрощалися, і кожен пішов своєю дорогою.

Тоді я щиро думав, що більше не зустрінуся з підполковником, який носить смішне прізвище Качка.