Посеред насилу відвойованого у речей п’ятачка розмістився цілком сучасний м’який куточок: канапка, журнальний столик і два крісла, оббиті картатою тканиною. Точнісінько такого забарвлення, як халат на Степані Полікарповичі.
– Я пішов за кавою…
Спалахнула паніка. Зараз господар згине у нетрях неосяжної квартири і більше не повернеться. Ніколи. А гість проведе решту життя, шукаючи вихід і ридаючи від безвиході. Мана налетіла і відкотилася. Чотириокий зняв пальто, пошукав, куди б його прилаштувати – і на власний подив виявив вішалку, прибиту до дверцят шафи.
– Вішайтеся, вішайтеся, воно вільне…
Зварити каву за цей час було неможливо. Але лихвар вже дріботів до столика, несучи піднос з повним кавником, цукорницею і чашками. Над ним розтікся божественний аромат Мокко, імбиру, кардамону, чорного перцю…
«Треба б попросити рецепт,» – зазначив Лазар.
– Ну, до справи. З чим завітали до старого?
– З пропозицією. Гліб сказав, що ви даєте позики під заставу… скажімо так, якоїсь нематеріальної суті.
– Залиште ваші евфемізми. Не бійтеся, я не матиму вас за божевільного.
– Добре. Я б хотів залишити в заставу одне почуття.
– Яке саме?
– Любов.
– До жінки? До батьківщини? До смачної і здорової їжі?
– До дружини.
– Що ж, це цікаво. Рідкісний товар. Але, дозвольте поцікавитися: навіщо вам мої гроші? Ви – людина забезпечена. Якщо вам потрібен кредит, зверніться в банк. Або в ломбард.
– Як ви слушно помітили, я людина забезпечена. Але зараз відчуваю фінансові труднощі. Тимчасові, зрозуміло. Гроші є, але їх вкладено у справу. Мої партнери по бізнесу проти того, щоб я закладав основні фонди. А без їхньої письмової згоди… Коротше, я дійшов до вас.
– На любов, звичайно, попит є, тим більше до дружини… Почуття дефіцитне. Проте мої можливості обмежені. Боюся, запропонована сума вас не влаштує.
– Скільки?
– Ви збираєтеся з часом викупити заставу?
– Так.
– І вас не цікавлять терміни? Відсотки?
– Звичайно, цікавлять. Але в першу чергу мене цікавить сума!
– Поспіх не йде на користь, Лазаре Петровичу. Скажімо, п’ять тисяч.
– Євро?
– Так.
– Мені потрібно більше. Дайте п’ятнадцять.
– Ні. Забагато для мене. І дуже мало для серйозної інвестиції. У мене складається враження, що ви просто хочете позбутися свого почуття. А гроші вас не хвилюють. І, одержавши їх, ви сюди більше не повернетеся. Втім, це не моя справа. Сім тисяч. Це остання ціна.
– Згоден.
– Півроку під п’ятнадцять відсотків за весь термін.
– Тридцять річних? Та це ж… Згоден!
– Спочатку мені треба пересвідчитися у якості товару. Якщо застава не підійде, я негайно поверну її вам.
– Добре.
– Сидіть де сиділи. Не вставайте. Не робіть різких рухів. Думати можна про що завгодно. Хоч про мене, у найбрутальніших виразах. Я входжу.
Лихвар акуратно поставив чашку з недопитою кавою на журнальний столик. Відкинувся на спинку крісла. Зімкнув зморшкуваті, черепашачі повіки. На обличчі його проступив вираз доброзичливої зосередженості – як у людини, зайнятої копіткою, відповідальною, але при цьому улюбленою справою.
«Садівник за роботою,» – спало на думку.
Лазар перевів погляд на картину на комоді за спиною лихваря. Сучасна, проте в манері пейзажистів позаминулого століття. Масло, полотно. Стилізація вдала, навіть тріщинки-кракелюри є. Занедбаний парк, на передньому плані – клумба з жоржинами, далі – піна жасмину, чагарники шипшини, вузлуваті стовбури в’язів, під якими все тоне в сутінку. На клумбі лежить густа тінь: від людини, якої на картині немає.
Його відволік хрипкий стогін. Лихвар, неприродно закинувши голову, судомно намагався вдихнути. Обличчя старого пішло плямами, очі закотилися, бліді пальці намертво вчепилися в поручні крісла.
– Вам погано?! Води? «Швидку»?! Де у вас телефон?
Про мобільник, який лежав у кишені піджака, чотириокий забув.
– На кухні… коньяк… Мені допомогх-х-х-ха…
Лазар кинувся в той бік, куди раніше ходив господар. Зачепив стелаж: посипалися картонні коробки, рулони шпалер, жерстяні баночки з діафільмами. Усупереч сподіванням, кухня знайшлася швидко. Контраст з рештою квартири виявився разючим: стерильна білизна, блиск металу, стрункі лави тарілок в сушці, акуратні піраміди каструль, машина для миття посуду… Коньяк знайшовся відразу, в першій же відкритій шафці. «Remi Martin XO», щойно відкрита пляшка. Поряд стояли пузаті келихи.
Чотириокий не пам’ятав такого поспіху за останні кілька років.
Лихвар був живий: важко дихав, масуючи скроні. Лазар щедро хлюпнув коньяку в келих, підніс до губ хазяїна. Раптово Степан Полікарпович перехопив його руку і узяв келих сам. Перехилив. Засіпався кадик. По підборіддю потекла масна цівка. Лазар машинально налив і собі. Випив залпом, як горілку.
– Під монастир мене підвести надумав?! – голос лихваря нагадував кашель туберкульозника. – Чому не сказав, що ходив до М’ясника?! Налий ще.
Перечити Лазар не посмів.
– Хіба це має…
– Смерті моєї хочеш? Любов, значить? До дружини, значить?!
– Любов…
– Спершу заморив, потім М’ясника вмовив підняти – і до мене в заставу?! Ні вже… сам розбирайся… Ти! Ти спеціально! – лихвар раптом зірвався на виск. – Убити мене хотів?! Хто тебе підіслав?!
– Ніхто. Я просто хотів позбутися цієї нової любові. Продати кому-небудь…
– Продати?! Чи ти в своєму глузді?! Хто ж таку бридоту купить? Хто, я тебе питаю?! Ось ти, ти сам – купив би?
– Я?!
– Отож. І не соромно, юначе? – Степан Полікарпович знову перейшов на «Ви». Це чомусь нагадувало проголошення війни. – Намагалися мене обдурити, мало не вколошкали…
– А я?! А мені як із цим жити?! Не можу більше, сил ніяких немає! Так, я її люблю! Люблю! Ревную до кожної тіні! Побачу, що з кимось двома словами перекинулася – готовий і йому голову проломити, і її задушити… Або самому – з моста в річку. Стежити почав. З дому її не випускаю. Допити влаштовую… Потім каюся, вибачення прошу. Вона плаче… До біса таку любов! У пекло! Заберіть її! Задарма заберіть! Хочете, я ще й приплачу?! П’ять! Десять тисяч! Це хороші гроші! Хочете більше? Ну, назвіть свою ціну! Забирайте й робіть з нею, що хочете! Викиньте, продайте, подаруйте, знищіть…
– Знищити? Ви мене з кимось плутаєте. Я лихвар, а не, пробачте, кілер. Я за таку справу не візьмуся. Навіть за мільйон, якого у вас все одно немає. Життя, знаєте, дорожче. Небіжчику гроші ні до чого.
– А що мені робити? Що?! Почекайте… Ви сказали – «кілер»? Є кілери у цих справах? Є?! Ви їх знаєте?!!
– Здається, час розходитися, Лазаре Петровичу. Я нічим не можу вам допомогти.
Вже на порозі його наздогнав вкрадливий голос лихваря:
– Так, до речі… Раптом вас зацікавить? Ревнощі-то у вас справжні – на відміну від. Я міг би купити… точніше, узяти в заставу. Зрозуміло, за куди меншу суму. Самі розумієте – не ходовий товар…
* * *
Грудень. Поріг зими.
Початок імлистих, довгих, як відчай, сутінків, що наповзають на місто незабаром після обіду, пора тужливих ночей, царство захололої поземки, що блукає поміж будинків із завзятістю п’яниці, що забув дорогу додому. Прийдешній Новий Рік, хлопчисько в потішному ковпаку, лиш ненадовго завертить хмільною, безтямною круговертю – щоб згинути без сліду, залишивши після себе тужне похмілля. Старенький Окуджава з приймача тихо прощається з подовклою ялинкою у кульках і серпантині, як зі стомленою жінкою в яскравому вечірньому макіяжі, питаючи без надії на відповідь: «Что же надежные руки твои прячут твои кавалеры?» Сірі будні, крижана слизота під ногами – час падінь і травм, час безсонних ночей у «невідкладній допомозі», час зламаних кісток і доль. Безмовність втоптаного снігу під ногами, безмовність тьмяних ліхтарів, безмовність низького неба над головою. І ти без слів зі злістю солдата, що веде нерівний бій, рухаєшся крізь зиму і ніч, послизаючись і мріючи не впасти, залишитися на ногах, дійти, доповзти, дожити, дотягнути до такої далекої весни…
Десь там, кажуть, квітень.
* * *
– Ти, напевно, і Гицеля знаєш?
– Ну…
Кучерявий карапуз не квапився відповідати. Він шарпав «змійку» на синій куртці, задумливо прикусивши нижню губу. Від найближчого під’їзду за двома людьми – чотириоким і хлопчиськом – стежив великий дог. Сумні очі собаки сочилися нудьгою. «Роккі, сидіти!» – крикнула від каруселі товста стара, хоча в цьому не було жодної потреби.
– І де мені його знайти?
– У підвалі.
– У якому підвалі? Чому в підвалі?
Чотириокий виглядав не надто добре. Схуд, зблід, не голився принаймні тиждень. Щетина на його щоках зблискувала сизим: ранньою сивиною. Навіть модний кардіган крупної в’язки висів на Лазарі, як на вішалці.
– Гицель у підвалі сидить. Там тепло, там труби. До Пан Карпича – вгору, а до Гицля – вниз.
– Код на дверях: очко? Тобто, двадцять один?
– Ага…
Лазар порився в кишенях. Замість жуйки або шоколадки дістав гаманець і протягнув хлопчиську десятку.
– Вибач, смачного сьогодні немає. Забув. Тримай, купи собі сам.
Карапуз грошей не брав. Він мовчки позадкував, немов чотириокий тримав у руці якусь гидоту, обманку, зловживав довірою дитини.
– Бери, бери… Чого ти?
Не відповівши, карапуз розвернувся і побіг геть, до приятелів, що захоплено палили з рогаток по аптечній пляшці, підвішеній на мотузці. На бігу він вихопив свою рогатку і навскидку розніс пляшку вщент. Дивлячись йому вслід, чотириокий стенув плечима, заховав десятку і побрів до знайомого під’їзду. На ходу він висвистував хабанеру з опери «Кармен». Виходило фальшиво. Двічі Лазар вступив у калюжу, сильно забризкав брюки, але не звернув уваги.
– І ходить, і ходить, а чого ходить? – голосно повідомила хазяйка дога Роккі.
Собака тужливо завив. Погоджуючись або протестуючи – неясно.
У під’їзді, як завжди, тхнуло кішками й тютюном. Спускаючись у підвал, Лазар відчув, що до знайомого букету додається новий відтінок: вогкого розкладу. Мабуть, труби, яких у підвалі багато, частенько проривало. Вхідні двері, на щастя, виявились незачинені. Пройшовши повз ряд дощатих стулок, оснащених здебільшого різьбовими замками «Антипаніка», за якими мешканці під’їзду зберігали запаси солінь і різний мотлох, він заглибився у підвал. Потяглися труби: товсті, лискучі, порослі цвіллю.
По одній з труб метнувся щур, сховавшись в імлі.
– Здрастуйте, – ввічливо сказали звідти, де зник щур.
Лазар придивився. Біля стіни, підстеливши клейонкового дощовика, а поверх дощовика – старий бушлатик, сидів худий, наче скелет, чоловік. Одягнений чоловік був у спортивний костюм, охайно залатаний у найнесподіваніших місцях.
«Бомж,» – байдуже здогадався чотириокий.
– Здрастуйте. Це ви Гицель?
– Так. А ви, напевно, пан Остімській? Лазар Петрович?
– Ви мене знаєте?
– Мені про вас М’ясник розповідав. І Стьопа.
– Отже, візьметеся? – без передмов запитав чотириокий.
– Ні, – так само стисло відповів Гицель.
– Чому? Ви ж можете?
– Убити почуття? Можу. Але ж я сказав вам: М’ясник… і Стьопа. Я про вас все знаю. У вас зараз не почуття, а фікція. Тінь. Примара. Я не беруся битися з тінями і займатися екзорцизмами примар.
– Екзорцизми! – з гіркою насмішкою передражнив Лазар. – Бісів так проганяють. А примари – вони начебто розсотуються. Насвітанку. Що ж це ви, з такими мудрованими слівцями, у підвалі сидите?
– Тут тепло, – пояснив Гицель. – Тут труби.
У кутку, теліпаючись на короткому шнурі, тьмяно горіла сорокосвічкова лампочка.
– А Гліб сказав мені, що ви – остання надія.
– Так, він був у мене, ваш друг дитинства Гліб. Теж після Стьопи і М’ясника.
– І йому ви теж відмовили?
Гицель поворухнувся. Схрестив ноги на якийсь неймовірний спосіб, що аж здалося, немов у нього замість кісток – гумові джгути. Посміхнувся, показавши дірки на місці багатьох зубів.
– Ні. Погодився. Мені М’ясник вже потім про нього і про вас розповів. А сам визначати я тоді ще не вмів. Жодного разу не стикався, розумієте? Ну й… Коротше, ледве вижив. Досі у боці стріляє. І голова вранці болить. Ні, вибачте, не візьмуся.
– Двір у вас… – буркнув чотириокий. – Веселенький дворик.
Худий Гицель знизав плечима:
– Двір як двір. Звичайний.
З пакету, який приніс із собою, Лазар дістав пляшку текіли. З натугою скрутив корок. Простягнув пляшку співбесіднику:
– Вип’єш, Гицлю?
– Спасибі. Я не п’ю.
– І не палиш?
– Палив. Раніше.
– Мабуть, і вранці бігаєш. Між смітниками, га?
Гицель уважно дивився на співрозмовника. Погляд його нагадав Лазарю дога біля під’їзду. Здавалося, бомж зараз завиє зі співчуття. Щоб відволіктися, чотириокий закинув голову, піднісши пляшку до рота. Через дозатор цівка текла поволі, текіла обпалювала горло. Підвалом розійшовся запах дешевого самогону.
– Я піду? – запитав чотириокий, відсапавшись і закрутивши корок.
Тільки зараз він помітив, що бомж, на відміну від нього самого, чисто поголений.
– На все добре.
Ззовні йшов дрібний дощ. Старенькі розкрили парасольки, карапуз із приятелями на дощ не зважали. Перше, що кинулося в очі трохи захмелілому Лазарю – машина біля підворітні. Знайомий чорний «Лексус». Шофер нудбгував за кермом, читаючи газету. У машині про щось сперечалися двоє: високий брюнет у довгому шкіряному плащі і жінка середніх років, одягнена в легке пальто.
Сьогодні Лазар приїхав на таксі, і «Лексус» повинен був стояти в гаражі.
– Оно він! – брюнет замахав чотириокому руками. – Що, відмовив?
Засунувши текілу назад у пакет, чотириокий поволі попрямував до машини.
– Танюха, це він через тебе ходить! – не угавав брюнет. – Це я йому сказав: через таку бабу, як Танюха, не ходити – бігати треба! Я – кращий друг, я в курсах! Лазаре, плюнь: не цей Гицель, так інший знайдеться! Танюха, ти подивися, як мужика коробить! Нічого, поправимо, допоможемо… на те і друзі!..
Очкарик вже підходив до машини, коли кучерявий карапуз зарядив рогатку скляною кулькою. Майже не цілячись, хлопчисько вистрілив. Сонце на мить пробилося між хмарами, вузька веселка прокреслила двір – і кулька вгризлася Лазарю в праву сідницю. Скрикнувши, чотириокий вхопився за постраждале місце.
Приятелі карапуза вибухнули вітальними вигуками.
– Ну, шпана! – зі співчуттям сказав брюнет. – Плюнь, Лазаре. В’язниця за ними, сявками, плаче. Пішли, рятувати тебе будемо. Тут один варіант накльовується: повний вперед!
Жінка мовчала і дивилася на чотириокого.
– На те й друзі! – із задоволенням повторив брюнет.
Без слів чотириокий поставив пакет із текілою на асфальт, невміло розмахнувся і ударив брюнета у вухо.
– Ти! Ти чого?! – брюнет відступив на крок. – Мене? Кращого друга?
Чотириокий штовхнув його ногою в живіт, промахнувся і вхопився за лацкани шкіряного плаща. Обидва чоловіки впали, покотилися по мокрій землі, по калюжах, намагаючись осідлати один одного. Загавкав дог Роккі. Загомоніли старенькі, вагаючись між викликом міліції, «Швидкої» та управдома. Хлопчиська заходилися від захвату. «Танька! – пробився крізь какофонію відчайдушний крик чотириокого Лазаря, що давно втратив у запалі бійки свої чудові окуляри. – Танька, це він… він мене посилав! Він за дружбою сюди ходив, сволота!… а я, дурень!.. Тань…»
Жінка у машині стежила за бійкою, не втручаючись.
Нарешті чоловіки встали, важко дихаючи. У брюнета був розбитий ніс, тоненька цівка крові текла по губах на підборіддя. Чотириокий хрипів, тримаючись за пом’яті ребра. Пакет з розбитою пляшкою текіли валявся віддалік, від нього різко несло спиртним.
