CAPUT XII
«Хоч цар, хоч хлоп, ти скажеш: „Гоп!“, але стрибає інший, щоб ми заздрили йому…»
Свічка догоріла.
Вогонь несамовито заметався в агонії, ґніт згас. До фарбівного смороду, що просочив кімнату, додався легкий запах гару та гарячого воску.
Якби хто-небудь зазирнув зараз до апартаментів Андреа Мускулюса, він зміг би примружитися й розрізнити два невиразні силуети. Два замети густого, як кисіль, мороку. Ось лівий замет трішки підтанув. У тиші голосно забулькало: Фортунат наповнив кухоль квасом. Цілу ніч проговорити – в кого завгодно в роті пересохне!
– Я тяг навмання, колего. Відгонить божевіллям, чи не так? Це й було божевілля. Вибудуване в систему. Знайомий жарт, правда?!
…Тканина Реального світу пішла брижами. Розступилася зяючою раною: плоть під лезом ножа. Сочилася сукровицею, відкривала темний андрон, прохід у князівство Нижньої Мами. Фортунат Цвях роздвоївся: залишаючись на лісовій галявині, він душею ковзав униз по андрону, всмоктуючи міазми Пекла. Лаванда! Пошукове щупальце кинулося на запах. Безглуздя ковзало поряд, підбадьорливо підморгуючи. Ближче, ближче… Є! Щупальце захльоснулося навколо жертви. Ні, не вирвешся! Вирвався. Нічого, й не таких витягали. Відростімо-но присоски, як у морського звіра спрута… Ага, спіймався, рідний! Здобич здалася значно крупнішою, ніж передбачалось. Аромат лаванди буквально просочував тварину. Формуючи Ім’я на бігу, мисливець нарощував силу. Ось так, за вушко та на сонечко.
Поглянемо, який ти, деманій шмагії?
Перед очима магів-змовників постало чудове видовище. Витягнутий назовні демон розпливався, мерехтів, постійно змінюючись – поки не сформувався цілком. У кільці німбус-смолоскипів стояла дівчинка літ восьми, обсмикуючи пелену жовтої сукенки!
– І це твій демон?! Ну, знаєш…
– Колего, звольте стулити рота. Я працюю.
Зрозуміло, дівчинка була корінним деманієм. Подоба? Дурниці. Створінням геєни личину змінити – що людині іншу шапку надягти. Щоправда, подоба доволі своєрідна для демона. Зчитуємо профіль, спеціалізацію… Ха! Демон із магічним даром! Теорія Кручека блискуче підтверджена дослідним шляхом. Здібності демонів – вроджені, як шкіра в хамелеона чи отрута в кобри. Маною вони не володіють на кшталт шмагів, до чарівництва не пристосовані…
Виходить, зламу, інвертований переходом із геєни на земний диск, дає в підсумку реально діючу магію?
Дивимося кут нахилів… Мамо твоя Нижня, крихітко-кульбабко! Цвях чудово пам’ятав 2-й Постулат Верума Несхибного. «Змінити Долю неможливо. Тому що сили, які рухають Долю, і сили, що використовуються у Високій Науці, так само, як у будь-яких інших справах людських, жодним чином не взаємодіють між собою». Дотепер «Постулатика» Верума зберігала значення в повному обсязі, за що великий аксіомат і отримав прізвисько Несхибного. Але демон, якщо вірити спектру його аури, взаємодіяв саме з Долею. Цього не могло бути, так само, як шмагія не могла у земному світі знайти реальну силу.
Мінус на мінус дав плюс. Прошу любити й не скаржитися.
– Пани колеги, перед нами Долекрут.
Дурнувате слівце надзвичайно пасувало тварюці в колі смолоскипів.
– Не треба крутити пальцем біля скроні. Я при здоровому розумі й тверезій пам’яті. Якщо моя кваліфікація бодай щось та значить, я стверджую: це дитя здатне звіддаля дотягтися до Едварда II, змінити долю Його Величності. Почнемо?
Потай Фортунат всім серцем бажав, щоб змовники завважили за благо полишити недужого розумом товариша з його нікчемною демоницею. Однак Доля бажала інакше. Видимо, безглузда діяльність накладає на людину певний відбиток.
Колеги, собі на лихо, не уникли зарази божевілля.
– Почнемо, – погодились вони.
– У подальшій забаві ви брали безпосередню участь, майстре Андреа. І на власні очі бачили результати дій Долекрута. Роботу шмагії в переломленні. Якби не ви з Просперо…
Фортунат помовчав, дивлячись у вікно.
Нічна пітьма світлішала. У мерзлякуватій каламуті пурхало рожеве пір’я зорі.
– Насправді я радий провалу змови. Особисто я нічого не маю проти Його Величності. Добре, що Едвард II залишився живий. Коли ви накрили ліс «чорним днем», а майстер далекого бою Просперо зніс захист… Знаєте, з нами Долекрут не церемонився, не те що з Його Величністю. Там він діяв з примусу, а тут рвався на волю. Розумів, сволота: просто так піти йому не дадуть. Вам не гірше за мене відомо: дія чарів, крім вузько-спрямованих когерентних заклять, протилежно пропорційна квадрату відстані. Зі шмагією в її реалізованому вигляді ефект аналогічний. Ми були поруч, деманій був неабияк розгніваний ловцями…
– Що саме він зробив?
– Гадаю, скрутив наші долі в джгут. Минуле, сьогодення та майбутнє, всі варіанти відразу. Перетасував, як колоду карт. Тільки в Септімуса з Елмером він ще й спресував долю в одній точці континуума: тут і зараз. Нічиє тіло не витримало б такого насильства…
– А як же ви залишилися живі?
– Можу лише припустити. Беріть будь-який варіант, на вибір. Долекруту не вистачило сили на трьох. Точніше, на п’ятьох: атака деманія включала Ядвігу Швелер і частково – Меліс. Я встиг закритися «серпанком». Мені пощастило, якщо це можна назвати везінням. У вас є особливі версії?
– Нема. Відомості, надані мені вами та Меліс, надто обмежені.
– Дуже люб’язно з її боку…
Юнак, на якого перетворився мисливець, криво посміхнувся. Устав, заходив по кімнаті. Тихе рипіння мостин. Тихий, рипучий голос Цвяха:
– Батько деманія – наша чарівна крихітка Зізі. Це очевидно. Але візьміть до уваги: ліліпутка – шмага. Колишня шмага!
– Я в курсі. Її «захворювання лжеманою» зникло п’ять років тому. Підтвердилися ваші здогади.
– Але чому Долекрут прибрав батьківську подобу?! – мисливець передбачив наступне чаклунове запитання. – А вчора, під час бійки, намагався прийняти мою?
Фортунат на мить зупинився в задумі смикнув себе за відсутню бороду. Пальці намацали гладеньке підборіддя юнака й зісковзнули.
– Прокляття, суцільні загадки! Тут пояснень може бути кілька, а значить – жодного достовірного. Втім, відкладемо. Мене куди більше цікавить інше. Коли ми змушували деманія втручатися в долю короля, він кричав: «У мене не виходить!
Я можу навпаки…» Ця фраза не виходить у мене з голови. Що демон хотів сказати?
Танув запах гару над долями Іскорки й Тіля. Битва в домі Швелерів закінчилася без жертв. Трійця аматорів юшки так і не поласувала варивом із чорного півня відпущення…
Мускулюс зітхнув.
– Мабуть, я в змозі розтлумачити зміст репліки деманія. Але для початку вам належить знати: Янош Кручек тут, у Ятриці. І хлопець знайомий із нашим дивовижним Долекрутом.
Малефік навмисно витримав паузу, щоб помилуватися здивуванням венатора.
Але задоволення було зіпсовано: на сходах почулася важка хода Леонарда Швелера. Контрапунктом упевненим крокам господаря сходами дрібно стукотіли підбори другої людини.
* * *
– Ви дозволите?
Ввічливе запитання пасувало господареві дому, що громадився в отворі дверей, немов корові сідло. Але за дні перебування в Ятриці чаклун устиг звикнути до нового майстра Леонарда.
– Прошу. Що сталося?
– Та ось, – похмуро прогув Швелер. – Давай, йолопе, викладай…
Трохи посторонився й за комір втяг у кімнату Яноша Кручека. Вигляд у хлопця був святковий: волосся сторч, сорочка подерта, обличчя в дрібних саднах. Начебто з їжаком цілувався.
У очах – сум’яття. Хоч і намагається тримати марку, гордій.
– Прибіг удосвіта, мене збудив… Давай про якусь берегиню репетувати! Руками махає, мов той вітряк. Мало що по стінах не скаче, дурило. Я й вирішив, майстре чаклун: берегині – це ваша справа…
Швелер спритно повісив олійний ліхтар, який приніс із собою, на гак у стіні. Коли говорив, чинбар дивився аж ніяк не на чаклуна, а на Фортуната Цвяха. Оцінював, мружився. Мовляв, що за гусака майстер Андреа в дім привів уночі? Наприкінці тиради кивнув своїм думкам, відвів погляд. Чаклун – людина серйозна, казна кого не тягтиме. Коли запросив – виходить, треба. І більше гостем підкреслено не цікавився.
Янош же взагалі не звернув на Цвяха уваги.
І дарма.
– Що ж ти, стерво, дієш?! Із дому втік?! А про батька подумав?!
– Здурів, чи що?! – витріщився Кручек-молодший на «однолітка».
– Ах ти, голова твоя дубова…
Тіло й звички молодика справили таки потрібну дію: Фортунат оскаженів. Очманіла кров ударила в голову. Підскочив до Яноша та вліпив хлопцеві дзвінкого ляпаса. Янош похитнувся, мало не впав, але встояв і у відповідь зацідив мисливцеві на демонів кулаком по пиці, роз’юшив носа. Неабияка зчинилася б бійка, якби майстер Леонард і майстер Андреа, відомі миротворці, не поквапилися скрутити «підопічних». Немов за домовленістю, двоє здорованів зігнули сухорлявих бійців у баранячий ріг, дали їм чосу й розтягли по кутках.
– Пустіть! Я цьому пацюкові зараз пшона натовчу!
– Пустіть, колего! Поговори мені, шмаркачу! Батько тебе вдома паском…
Обоє рвалися й далі з’ясовувати стосунки. Однак трапляється часом, коли тілесна сила вирішує результат. Вирватися ні магові, ані шмагу не вдалося.
– Та хто ти такий, сам пацюк білобрисий?!
– Паском! По дупі! Щоб кров пішла!
– Заткни пельку! Ще раз батька мого згадаєш…
І тут Фортунат раптом заспокоївся.
– Колего, зробіть ласку, перестаньте крутити мені руки. Все, проїхали. Я хочу дістати хустку – у мене з носа кров тече. Добряче врізав, шмаркач… Навчився в мандрах…
Мускулюс відпустив венатора. Той сів, закинув голову та заходився витирати кров батистовою хусточкою, витягнутою з кишені.
– Холодненької б… водички… Янеку, збігай до колодязя!
– Мене звідки знаєш, бельбасе? – підозріливо поцікавився Янош. Але вириватися перестав. Войовничий запал згас. На щоці хлопця, приголубленій Цвяхом, розпливалася багряна пляма: від вилиці до підборіддя. Такий собі однобічний сором’язливий рум’янець.
– Запитання тут ми ставимо! – відповів за мисливця Мускулюс, насилу стримуючи регіт. – Ти, здається, хотів поділитися новинами?
– При цьому гадові не буду! – набурмосився Янош.
– Будеш, парубче. Ще й як будеш. Цей гад… Кгм… Цей добрий отрок, – чаклун згадав манеру лейб-малефактора Нексуса та іронічно скосив око на Цвяха, – мій напарник. Зважаючи на наслідки, ви з ним квити. Майстре Леонарде, зробіть ласку, відпустіть юного нахабу. Інакше йому буде складно каятися.
Швелер розтис ведмежі обійми. Показав хлопцеві величезного кулака: гляди, мовляв, у мене! Другий стілець відчайдушно зарипів під кожум’якою. Янош зітхнув на повні груди, як перед стрибком із кручі в річку. Хлопець змінився: зібраний, жорский. Діловито пригладив волосся, обсмикав сорочку.
У погляді більше не чаїлося панічного жаху. Немов з’явився на доповідь із важливим повідомленням.
– Я її зустрів днів десять тому. В лісі.
* * *
Він утік не з дому. Втік від жалощів і співчуття.
Рай, схожий на пекло. З дитинства, з того дня, коли дорослі дурні вигадали для себе, що найзвичайнісінький маленький Янек – якийсь особливий. Запопадливий, вологий батьків погляд. Підбадьорливі жарти дядька Фарта. Розчулення слуг, які так тішилися витівками недоумкуватого. Терпіння батькових колег. Байдужа покірливість, із якою вони вислуховували хворого хлопчика. Захват друзів, який з віком обертався позіханням. Нудьга плямувала обличчя вчорашніх товаришів по іграх. І найжахливіше: присяга батька та дядька Фарта. Вони гадали, Янек – дитя. Гадали, він нічого не розуміє. Не бачить, як та присяга спалює обох день у день, рік за роком. Дорослі дурні, яких він так любив.
Найбільше на світі Янош Кручек боявся, що близькі йому люди одного разу доможуться успіху.
Вилікують.
Випалять розжареним залізом осердя, залишать дерево сохнути на косогорі.
Учитель, схований у парубійкові, навчав не тільки однолітків чи випадкових зустрічних. Цей учитель-невидимка помалу перекроював Кручека-молодшого на свій лад. Визирав із очей, що ставали в такий момент потойбічними, стримував серце в хвилини страху. Відводив руку в мить удару – або, навпаки, бив без зволікання, не по-дитячому жорстоко й точно.
