9
І загуляв козак…
10
З чортом зустрілися, там, де в контракті було зазначено, – біля млина. Дивним здалося бачити рогатого без монітора. Дрібнуватим виявився – ледь по плече.
– Відпочив? – чорт радісно ошкірився. – Рекламацій немає?
– Немає! – чесно відповів Клим.
– Тоді давай дискету.
Звідки не візьмися, у пазуристих лапах з’явився ноутбук. Клим зітхнув, поліз у кишеню, подивився на червоний напис «Verbatium».
– Тримай!
Чорт відкрив кришку, пововтузився, уставляючи дискету.
– Зараз! Економ-пакет готовий, відлік піде з моменту повернення… А до Галини в сауну ми такого басаврюка направимо!..
Вони розсміялися, і чорт натиснув на Enter.
Нічого не сталося.
– Обдурити, обдурити хочеш!.. – злобливо сичав рогатий, вертячи в пазурах дискету. – Нас не обдуриш! Ти що, відформатував її? Зіпсував?
– Кров, – незворушно нагадав Клим. –
У разі найменшого порушення контракт розривається автоматично. Не знищувати, не втрачати, не доповнювати змісту. Правильно? Але ж я поки ще тут?
– Чорт! – вилаявся чорт.
– Отже, – Клим почав загинати пальці, не гірше, ніж нечистий пазурі, – повернення мого ти забезпечити не зміг. Раз! Твого економ-пакета я не одержу. Два! З одним форс-мажором ти ще можеш апелювати в пекельний арбітраж, а з двома як? Думаєш, я документи читати не вмію?
– До самого Люципера піду, – невпевнено промурмотів рогатий. – Ти кров’ю розписувався, у контракті дата зазначена.
Зареготав Клим не гірше пана сотенного писаря.
– До Галини в сауну ти підеш, голова порожня! Яка дата? Яка через два з половиною століття? Ой, рятуйте, ой, страшно мені, бідному!
– Не погуби! – завив нечистий.
– Котися у своє пекло, вража пико! – зі смаком виговорив козак Климко. – Та не просто котися, чума рогата, а котися ти…
11
– Дивися веселіше, Климку! – підбадьорив дядько Гнат, підштовхуючи того до дверей. – Хоч і сам боюся, зізнатися. Суворий, суворий пан сотник. Ну та Бог не видасть!.. Іди!
Що робити! Штовхнув Клим важкі двері, ввійшов у світлицю, голову схилив.
– День добрий, пане сотнику!
– І тобі добрий, хлопче! Заходь!..
Подивився Клим, очі протер…
– Чи не впізнав? – засміявся Химерний Професор. – А я усе думаю, коли ти до нас примандруєш?
– Таж в контракті що було записано? – розвів руками Клим. – Дискету не знищувати, не втрачати і не доповнювати змісту. Але про обмін нічого не говорилося! От я її й виміняв у мостового – на таку ж. Ох, і просився він, бідкався навіть. Де, мовляв, я Verbatium у цих краях знайду? Знайшов!
На сотниковому столі красувався чорнильний прилад розміром з добрий кавун, поруч стояла зелена скляниця, закупорена дерев’яною затичкою. Усередині корчився чорт– скляниця була йому явно замала.
– Терпи, вража сило! – погрозив йому пальцем сотник Химерний. – Не то сріблом почастую!.. Ну що, Климе, запишу тебе в сотню. Незабаром похід, а там видно буде. Інше тут життя, не загадаєш далеко. Живуть козаки від бою до бою, ніколи не знаєш, з ким увечері танцювати прийдеться: з дівчиною своєю чи з Чужою Молодицею.
Клим кивнув. Так, життя інше. Чорт у скляниці, Чужа Молодиця за плечима…
А усе ж недаремне!
Любов до вітчизни де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.
– Знаєте що, професоре? Давайте перед походом у нашому селі осики уздовж вулиці посадимо. Красиве дерево!
Атракціон
All the world’s a stage
And all the men and women
are merely players.
William Shakespear
Коли йду я в балаган,
Я заряджаю свій наган.
Віллі Токарев
Усе було похмуре і сіре.
Так сказав одного разу поет, а ми просто повторили, без жодного злого наміру.
День видався ніякий. Це набагато гірше, ніж просто кепський чи огидний. Ідеш-бредеш нога за ногою, томишся в пошуках визначення, і на душі свербить, а почухатися – ну ніяк, тому що і день точно такий самий, і все життя, схоже, з ним заодно. Природа коливалася, здебільшого устигнувши відмовитися від пафосу золотої осені, але ще не затвердівши в остаточній мізантропії листопаду. Ідея прогулятися парком із самого початку здавалася абсурдною – як будь-який абсурд, ця ідея засмоктувала і поглинала в міру втілення в життя. Двоє молодих людей, Він і Вона, рухалися до мети повільно й ритмічно.
Сизіфи наприкінці робочого століття, згорблені над обридлим каменем.
Необхідне було вольове зусилля, щоб придушити наростаюче роздратування. Упертий голем ворушився десь під ложечкою, намагаючись вирости, розправити затерплі члени, з’явитися на світ – різким словом, невдоволеною гримасою, сваркою на порожнім місці.
– Звернемо на Чорноглазівську?
– Там усе перекопали… я на підборах…
– Тоді Кацаркою?
– Там хімчистка. Від неї смердить.
– Ну ти сама не знаєш, чого хочеш…
До парку вони усе ж дісталися. З усвідомленням виконаного обов’язку минули ворота. Обігнули пам’ятник пролетарському віршотворцю зі значущим прізвищем – чи Бідний, чи Гіркий, чи ще якийсь, одразу і не згадаєш. Коли над головами зімкнулося гілля старих лип, перекресливши і частково ожививши сірість небес, а асфальт покропився рідкими мазками жовто-багряного листя – голем роздратування на час угамувався. Неохоче, з бурчанням, присів навпочіпки, задумався: як бути далі?
Відійшов на заздалегідь підготовлені позиції, висловлюючись військовим евфемізмом.
З ніздрів голема двома струмками пари точився смуток. Туманом огортав серце, намагаючись осісти крижаними краплями зневіри. Неділя називається! Йому і Їй хотілося свята, пронизливої синяви над головами, сонячних відблисків під ногами, що грають у квача, палітри осінніх фарб і усмішок ошатно одягнених перехожих. Але неділя обдурила наївних, обернувшись ще однією сторінкою буденної рутини. І сонце з небом обдурили. І понурі дерева. І зомбі-перехожі з відсутніми обличчями. І парк обдурив. Обнадіяв, пригасивши роздратування, заманив – і
покинув на сваволю долі, замість свята підсунувши смердючу дулю.
Вони продовжували бездумно йти центральною алеєю.
За деревами кричали діти. Крики відлунювали у вухах різкими дисонансами, какофонією метушні. Розсівшись на огорожі виключеного фонтана, компанія хлопців хлебтала пиво. Він і Вона переглянулися, з докором похитали головами. Молодики уже напідпитку, а зараз додадуть горілки, і потягне їх на подвиги. Поруч із фонтаном пустувало відкрите кафе: можна облаштуватися там, надворі не холодно, узяти журавлиний мус чи каву з вершками – але не поруч же з компанією хуліганів?!
Надсадно скрипіли гойдалки. Монотонно крутилася карусель; облуплені фігури коней, оленів, левів і космічні кораблі
зливалися в мутну товкотнечу. З боку «Сюрпризу» долинав захоплений вереск. Масовик-витівник умовляв народ стрибати в мішках і ловити зубами монету в мисці зі сметаною. За це обіцялися плюшеві слони в асортименті. Мегафон хрипів, спотворюючи слова, перетворював бадьору фальш масовика на марення похмільного неврастеніка.
– Боже, як усе осточортіло…
– Отож…
У бічній алейці було тихо. Шум парку відступив, долинаючи здалеку, майже нечутно. Лише кроки віддавалися гучною луною в тунелі: зверху нависли арки облетілих каштанів, з боків – щільна стіна кущів, під ногами – тверда вогкість надщербленого асфальту. Алейка забирала вліво, і Він злегка здивувався: начебто раніше звідси по колу вибиралися до Динамівської, до зупинки трамваю. Утім, Він тут сто років не гуляв, міг і помилитися.
– І тут ця капость…
– Та вже ж…
Капостю виявився атракціон: дешевий, розташований на відшибі. Кутаста халабуда параноїдального розфарбування «аля марсіанин» для аматорів бадьорих космоопер. Формою атракціон швидше нагадував купол космічної станції, по якому довго й старанно бив молотом дуже злий і дуже великий прибулець.
Очевидно, «марсіанин» образив його естетичні почуття.
Поверх охристих розводів, завитків і вм’ятин купол «прикрашали» чорно-фіолетові плями з прожилками, утворюючи сюрреалістичний узор. Вхід являв собою роззявлену пащу чудовиська. Над пащею криваво мерехтіло єдине око. Поруч із входом була табличка з написом. Угорі, великими літерами: «Ілюзіон „Справжнісіньке пекло“». Нижче, трохи дрібніше: «Оптимістам вхід заборонений!». А ще нижче курсивом: «Увесь світ – ілюзія. Відчуй себе реалістом!»
Їм назустріч побіг, дрібочучи, усмішливий азіат у драному ліловому халаті до п’ят. Він і Вона, не змовляючись, подумки обізвали азіата спершу «япошкою», а тоді й просто «макакою». Не важило, ким він був насправді: казахом, бурятом чи чистокровним хохлом у гримі. І те, що «макака» одягнений не в кімоно, а в халат, не грало ніякої ролі. Хоч переодягни його в тридцять три кімоно з видами Фудзі, «макака» залишиться «макакою».
– Заходити, заходити! – «япошка» заходився кланятися на манір болванчика, пихкаючи і моргаючи брехливими заячими вічками. – Осенно страсная узаса! Осенно! Не пожареете! О! Страсней харакірі!
– Зайдемо?
Він знизав плечима. Вирішуй, мовляв, сама.
– Сподіваємося, там у вас дійсно страшно.
– Страсно-страсно! Не сомнивацца! Три гривня, позаруста. Один чиравек – один гривня. Один прюс один порусяецца всего три гривня! Десиво-десиво!
– Не порусяецца! – обурився Він, передражнивши нахабну «макаку». – Ніяк не порусяецца! Один плюс один буде два!
А Вона подумала, що негідник-зазивальник дивним чином плутає звуки в словах. І акцент у нього з’являється і зникає. Точно, хохол. У гримі.
Акторчик задрипаного ТЮЗу.
«Япошка» страшенно зрадів, немов підслухавши її думки:
– Два! Один прюс один порусяецца всего два! Не три!
Він реготав басом і для вірності тицяв у відвідувачів пальцем: один, виходить, плюс один, і ніяк три не порусяецца.
– Два! Зі знижкою! Васі бирети, позаруста! І нарево, увесь час нарево. Страсно-страсно, але бояцца не нада!
Напучувані таким чином, вони ввійшли у вискалену пащу. Дешевинка, думав Він. Навіщо я сюди поперся? Ну ж бо, де пластмасові кістяки, гарчір’яні зомбі, манекени-повішеники і виродки з пап’є-маше? Немає? Утім, біля самого входу їх і
не повинно бути. Щоб людина встигла злегка розслабитися…
Вони повернули ліворуч, слідуючи порадам «макаки», коли услід їм долетіло:
– Наш иррюзий – луччий якості! Як скрізь!
Двох розсмішило це останнє: «як скрізь». Філософ, одначе. Конфуцій драний.
Але сміятися вони роздумали.
Точніше, голем роздратування знову заворушився і вирішив, що сміятися нерозумно.
Передчуття їх не обдурили. За першим же поворотом зі стіни вискочив чорт. Криваве підсвічування повинно було додати інфернальності виплодку пекла, але Він і Вона лише стражденно скривилися. Кудлате хутро на морді (мабуть, із старої шапки зробили!), тьмяні світлодіоди в «очах», пластмасові ріжки з міхурами фарби. Злиденність.
– Лівий ріг обламаний. Нічого у нас не вміють.
– А полагодити лінь…
Чорт ображено заскрипів механізмом і, усвідомивши власну нікчемність, забрався в нішу.
Після чорта довго не було, вибачайте за каламбур, нічорта. Видимо, передбачалося, що чекання прихованих кошмарів лоскотатиме гостям нерви і викине в кров порцію адреналіну. Замість адреналіну його і її опанувала нудьга. І отут на них зі стелі звалився ангел. Захитався над головами, шелестячи крилами і сяючи электронімбом. Хиталися напівобщипані, поїдені міллю крила. Сипався курячий пух.
Білосніжна одіж була схожою на балахон, украдений у роззяви куклукскланівця. Зі стоптанних сандалів сиротливо стирчали босі пальці манекена. Обличчя ангела кам’яніло тупою байдужістю. Мовляв, давно тут висимо….
– Horror місцевого розливу! – презирливо фиркнула Вона.
