SPATIUM XIII
Речитатив блазня Юргена Льодяника із трагедії «Зоря» Томаса Біннорі, барда-вигнанця
Трьох відважних і відданих друзів я мав,
Трійцю друзів – танцюй, карасі!
їх у долі на трьох ворогів я зміняв,
Бо три вороги кращі за всіх!
Трьох чудових красунь-нарвчених я мав,
Три дівчини, і кожна з кільцем!
їх у долі на трійцю жінок я зміняв,
А жінок – на розбите яйце.
Народив я багато дітей-діточок,
Цілий табір малих – ліч-не-ліч!
Діточок я у долі зміняв на гачок,
А гачок – це коштовная річ!
Знався я із юрбою турбот і скорбот —
Ну навіщо мені це лайно?!
Я у долі зміняв цей мерзенний народ
На шинок, і жінок, і вино!
В домовині я спокою теж не знайду,
Хоч побачу тут смерть без прикрас —
Буде обмін на щастячко чи на біду,
Я і мертвий зміняю цю долю на ту,
Дам грошей, і зміняю ще раз!
CAPUT XIV
«Чорний замок в чорній хащі – як язик у чорній пащі…»
Режим криптування збоїв, дзеркальце коннекс-пудрениці бралося веселковими смугами. Позначався збурений астрал, або це грос тішив біса в ребрі, розважаючись нишком, але Месроп Серкіс за такої якості зв'язку нагадував упиря-богатиря після місячної дієти.
Лексикон голови цілком відповідав зображенню.
– Згною! Звільню! Без вихідної допомоги!
Анрі про себе раділа відкритості зв'язку. Нехай некроти відчують. Мабуть, у цьому будуарі справжніх страхів зроду-віку не бачили. З невеличким запізненням вона згадала, де перебуває, і розчаровано зітхнула.
Бачили.
Ну й добре, запас кишеню не тягне.
– Нездара! Овал Небес, хто взяв на службу цю тюху?! Завалити елементарний арешт! Драконячий викидень, отрути мені, отрути! Дурепа!!!
З подальших сентенцій начальства стало ясно, що напарники вігіли, яка проштрафилися з невдалим арештом, уже встигли постраждати за батьківщину: Прочанина вхопила холера, а Холєру відправили на примусову прощу. Обох – із занесенням.
– Із позбавленням прав! Без права листування!
У відношенні самої Генрієтти Кукіль – дурепи й тюхи – робилися відповідні висновки. Є відомості, що вона – тюха й дурепа – симпатизує підозрюваному Мускулюсу. Можливо, перебуває з ним у безладному й протиприродному любовному зв'язку. Мантиса й малефік: гримуча суміш, солодка парочка. А тому начальство припускає свідомий витік відомостей і організацію втечі, що є справою підсудною.
– Мантикора? Щур ти корабельний! Гарпія!
Ні, Месроп був чудовий.
– Два дні! Ти повертаєшся з арештованим, або не повертаєшся зовсім!
– Я… вони запиту вимагають…
– Два дні! З арештованим! І то ще подивимося на предмет службової відповідності…
– Запит! З найвищим підписом! Інакше…
– Ти в мене у ворожки підеш! На базар! Я тобі ручку позолочу, безрукій…
Голова утер піт, що градом котився по щоках, удав, начебто лише зараз помітив присутність гросмейстера Ефраїма, і тоном, шорстким, як наждак, додав:
– Прошу посприяти.
Астрал здригнувся, зв'язок обірвався.
Анрі помітила, що в неї тремтять пальці. Месроп був великим майстром: некролог у минулому, розумник-Кликуша потай вплів у лайку два-три вербальні «кренделі», і цього цілком вистачило, щоб тіло вігіли відгукнулося хворобливим тремором. Хотілося вірити, що для більшої правдоподібності товстун не вплів чого-небудь із відстроченою дією. Знепритомнієш тут – місцеві до смерті залікують…
Гросмейстер Ефраїм дивився на вігілу зі співчуттям.
І – що найнеймовірніше! – Наама Шавазі теж.
– Він завжди був грубіяном, – зауважила Сестра-Могиль-щиця, й Анрі не стала розпитувати, звідки Наама знайома з головою Тихого Трибуналу. Мабуть, добро разом творили. – І женоненависником. Голубонько, що ви скажете про гостьовий статус? Я маю на увазі, для вас? Тимчасово, поки гроза вляжеться… Тузи обов'язково домовляться, рано чи пізно, а ми підтвердимо, що весь цей час ви чесно намагалися видряпати в нас блудного пана Мускулюса. І не ваша провина, що ми свято дотримувались закону гостинності. Ефраїмчик дасть свідчення, я напишу пояснювальну, стряпчий оформить належним чином, поставить печатку…
– Гонорар? – діловито поцікавився Терц.
– Подвійний. З преміальними та понаднормовими.
– Поставки судової земельки? Ексклюзивно для мене?
– Що?!
– Ех, хазяєчко! Усе б нічого, а тільки на всякого мудреця, самі розумієте… Коли суддівський у засідання йде, йому в кишеню треба земельки сипнути – зі свіжої могилки, по якій чарівник босоніж ходив. І тричі вичитати: «Всі питання на нашу користь!» Тоді будь-який вирок у тебе в кишені! То як щодо земельки?
– Зробимо, – завірила Сестра-Могилыциця. – Сама особисто босоніж пройдуся. Або Ефраїма пустимо гуляти. Потім хоч граблями гребіть! – Вона повернула чарівну голівку до вігіли. – Слово честі, дорогенька, я до вас із усією душею. Повернетеся назад у славі й силі. Ще дякуватимете.
Ось уже в чому-чому, а в цьому Анрі не сумнівалася.
– До речі, про ворожок… Ви за основним профілем хто? Піфія? Сивіла? Люміносернер?
– Мантиса. Факультет загальної мантики з відзнакою.
– М. н. к.?
– Так.
– Тема дисертата?
– «Бронтологічний аналіз гроз наприкінці весняного циклу».
– Кваліфікаційний атестат одержали до служби в Трибуналі?
– Атож… – несподівано для самої себе Анрі схлипнула.
– Ну-ну, любонько! – засмутився гросмейстер Ефраїм, намотавши на палець довгий локон. Пористий ніс мага ледь почервонів, виказуючи чутливу душу, схильну до співчуття. – Навіщо ж так! Повірте, ви ще побачите небо в діамантах! У вашому юному віці… Значить, кажете, мантиса?
Старий обмінявся поглядами із красунею-некроманткою.
– Як ви подивитеся, пані, якщо ми тимчасово залучимо вас із колегою Андреа до одного надзвичайно цікавого проекту? В обмін на гарантії?
Він не сказав, які саме це будуть гарантії. Але Анрі кивнула, не перепитуючи. Двозначне запитання в поєднанні з трьома кільцями сивого волосся на вказівному пальці та горщиком герані в кутку – до швидкого розв'язання проблем. Якби герань зривали, це натякало б на швидку втрату невинності, а якби поливали – обіцяло б клопітне виховання дорослої дочки. Але, на щастя, рослині дали спокій, перевівши в розряд непрямих ознак ділової удачі. Хвала Вічному Мандрівцеві. Будемо сподіватися, запропонований проект не передбачатиме зачаття вігілою-небіжчицею від лейб-шкідника у розквіті його професійних якостей.
Адже від чурихського гроса всякого сподіватися можна.
* * *
Зубний біль довелося довго вмовляти, перш ніж суворий пан змінив гнів на милість. Однак щойно барон стулив повіки, знадвору почувся стукіт – ні, гуркіт, шалений ґвалт! – немов у ворота клієнтели, розгойдавши колоду на ланцюгах, ломилася ціла армія доблесних загарбників.
– Відкривай! Швидко!
-Іду, іду…
– Скоріше! Свіжого коня мені!
– Ніяк неможливо, ваша милість. Всі коники в роз'їзді. Останнього для королівського гінця тримаю – йому ранком у дорогу.
Голоси наблизилися: напевно, горлатого поквапника впустили нарешті у двір.
– Плачу! Вдвічі!
– Тая б із радістю… Немає коників…
– Втричі!
– Та хоч мене сідлайте, ваша милість… Я повезу, рачки…
– Брешеш, негіднику! Он, під накрттям!
Стійла в стайні не вистачило, і частину коней дійсно залишили під накриттям, благо ночі стояли ще теплі.
– Це не мої, ваша милість. Камбар-біз, Конячий Бог свідок – не мої!
– Гей, виродки! За ворітьми лайтеся! Ти ба, занадилися репетувати під вікнами… Чесних людей розбурхувати…
Конрад упізнав хрипке каркання Аглаї Вертенни.
На крик баби ні запізнілий скандаліст, ані клієнталь не звернули уваги, сперечаючись на підвищених тонах. «Це вони даремно, – подумалося баронові. – Не буди лихо, поки спить тихо…»
Як у воду дивився.
– …купую!
– …не продаю!..
– …а я купую!..
– …та хоч на колоді скачіть, ваша…
– …ось цю кобилу! Митю!
– Агов, ти! Легіню облізлий! Я до тебе звертаюся, бовдуре. Зачепиш нашу кобилку, задушу. Стули пельку й котися пішки. Втямив?
Переконавшись, що заснути однаково не вдасться, Конрад зітхнув, вибрався з постелі й виглянув у вікно. Надворі панувала глупа ніч. Біля навісу мерехтів смолоскип, а може, лампа, кидаючи тьмяні відсвіти. У них насилу вгадувалися дві невиразні тіні. Роздивитися, чи приїжджий справді «леґінь», до того ж «облізлий» – чи це просто художня фігура мовлення старої пані? – було неможливо.
– Мені вкрай потрібен кінь! Негайно! Я купую…
– Ти що, мамкою причавлений?! Купує він, коцюба… На ринку він…
– Кінь!!!
– А будеш на мене репетувати – горщиком приголублю. Ось, на підвіконні…
– Агов, пані! Не треба – горщиком… Там бегонія, моя улюблена…
– Ніколи мені з вами… Хазяїне, ось гроші…
Бац!
– Ов-в-в… в-вал!.. Ни-и-и… б-бес!
– Забере він… Розігнався. О, тут іще настурція… Яка важка…
– Пані! Дайте настурції спокій!
Поцінувати влучність кривої глухуватої старої, що метає в темряві, немов катапульта, важкі горщики, барон не встиг. З мороку насунувся й виріс, ставши оглушливим, тупіт копит, за огорожею спалахнуло рване полум'я, і в розчинені ворота ввірвалася четвірка вершників, вмить освітивши двір смолоскипами.
– Ось він!
– Попався!
Куди зник клієнталь, зрозуміти було важко. Тільки ляснули десь двері, брязнувши засувом. Зате причина поквапливості нічного візитера відразу стала зрозумілою. І самого гостя було тепер добре видно: сутулий, мало не горбатий коротун у дорожньому плащі, зі шкіряною торбою через плече. Викрадач чужих кобил мовчки позадкував до будинку; у руках його немов з повітря виткалося моторошне знаряддя вбивства, якого обер-квізитор ніколи раніше не зустрічав. Металева ломака з шість ліктів завдовжки, з розбіжним трилопастевим лезом і гострим пробійником на іншому кінці. Алебарда? Протазан? Глефа? Позашлюбний виродок усіх трьох?! Не те, не так…
Сюди б Руді Штернблада!
Коротун хвацько крутнув над головою загадкову зброю і скинув з коня найагресивнішого з переслідувачів. Поки той, лаючись, намагався встати, інші поспішили осадити коней, побоюючись розділити долю товариша.
– Бовдури! Боягузи! Бийте його, гадюку… Він нашу кобилку крав…
От же ж невгамовна баба!
– Сором вам, добродії! Четверо на одного!
А це вже граф.
– Ага, тут іще горщичок є… З традисканцією…
– Це не гідно шляхетних людей!
Не відволікаючись на крики, вершники діловито спішувалися. Усі в чорному, обличчя закриті півмасками, у світлі смолоскипів масляно поблискують кіраси, вохристі відблиски грають на оголених клинках. Чорні стали півколом, тіснячи самотню постать.
Коли він Устиг схопити шпагу з кинджалом і стрибнути у віконце, Конрад пізніше так і не зумів згадати.
Від приземлення хворий зуб зрадів.
– Припинити! Всевидющий Приказ! Всім залишатися на місцях!
Двоє чорних озирнулися. І мимоволі подалися назад, подалі від босого забіяки в нічній сорочці та ковпаку, з перев'язаною щокою.
– Ти куди, світлосте?! Здурів? Уб'ють!
– Бароне, обережніше!
Зуб палав і сіпав. Конрад ступив до непроханих гостей, змахнувши шпагою, і раптом відчув, як із кожним рухом клинка біль у триклятому зубі відступає. Для проби він виставив кинджал у третю позицію, прикриваючи бік. У яснах заворушився черв'ячок полегшення, згортаючись кільцем. Шпага зробила фінт, другий, окреслила півколо… О, щастя! Фон Шмуц зрозумів, що треба робити, і попереду замаНячів привид спокійного сну без страждань.
Про такий народний засіб обер-квізитор і гадки не мав.
А головне – шарф! Ганебний шарф можна буде зняти…
Ніч завихрилася дзенькотом і брязкотом металу, круговертю тіней і тіл, гарчанням і криками. Барон був грізний. Чорні відступали під шаленим натиском, заважаючи один одному; щасливий обер-квізитор творив дива фехтування, намагаючись прорватися до горбаня, притиснутого до стіни стайні – коли той раптом охнув і лантухом осів на землю. Свою вбивчу зброю він упустив, і та зникла, наче крижинка, кинута в окріп. Майже відразу в радісних чорних, обертаючись, ударила пущена з богатирською силою голобля, збивши з ніг двох. Могутні лаписька схопили Конрада впоперек тулуба, відірвали від землі й потягли геть.
– Утікайте, йолопи! Він вас усіх повбиває! Я його довго не втримаю!
І – баронові на вухо, гарячим шепотом:
– Ну їх, світлосте! Нехай рубають цього злодюгу. Він коня нашого вкрасти хотів…
– Коше! Відпустіть мене негайно! У мене зуб знову розболівся!
Обер-квізитор запекло пручався.
– Не пущу! Нехай ці спершу від'їдуть…
Постраждалі від голоблі вояки, лаючись, підводилися з землі, однак переслідувати барона з гомолюпусом не поспішали. Навпаки, переконавшись, що напівголого безумця тягнуть у будинок, вони, як по команді, обернулися до непритомного горбаня.
І тут барон з Кошем побачили таке, що рудий перевертень, забувшись, відпустив здобич, а барон тільки гикнув.
По стіні, освітленій парою вцілілих смолоскипів, униз і навскіс, метнулася сумно відома чорнильна пляма. Накрила лежачого конокрада, облила цілком, підхопила, ривком піднявши на дах, і розчинилася в пітьмі.
Грабіжники позадкували, виставляючи обереги від демонів, – у кого який був – і кинулися до коней.
– Ми ще повернемося! – без особливої впевненості крикнув останній, зникаючи за ворітьми.
– Ага, щас! – гмикнув Копі, скалячись. – Ти, світлосте, той… не сердься, га? Я ж як краще хотів…
Конрад лише рукою махнув: гаразд, мов, пусте.
Поки клієнталь з працівниками, покинувши рятівні льохи, поквапливо зачиняли ворота й вкладали в петлі важкий дубовий брус, обер-квізитор про всяк випадок уважно оглянув двір. Ні, обійшлося без жертв. На клинку шпаги, щоправда, виявилися сліди крові. Поранив когось… Цікаво, якщо б убив – зуб зовсім перестав би боліти?
Мабуть, що так, замислено відповів біль.
Охнувши, барон вийшов із плями світла від масляного ліхтаря, підвішеного над входом. Підвів голову. Поруч із житловим будинком клієнтели ріс височенний граб, і в гілках його баронові привидівся якийсь рух.
– Пане Тирулего, спускайтеся! Вони поїхали. І тягніть сюди врятованого. Вам допомога потрібна?
Біля стовпа, що підтримував накриття, валявся маленький білий медальйон. Барон нахилився й підняв цяцьку. Напевно, оберіг; хтось із вершників у поспіху загубив. Майстерно виточений з кістки, медальйон був підвішений на крученому, витонченому ланцюжку. За квізиторською звичкою Конрад хотів покласти знахідку в кишеню, виявив, що на нічній сорочці кишень немає, а ковпак для зберігання медальйонів зовсім не пристосований…
Начепивши медальйон на шию, він посміхнувся.
«Орден Темної Брані» І ступеня, зі стрічками й бантами.
За героїчну оборону кобили від конокрада.
* * *
Коридори здавалися нескінченними. Ох уже ці стіни! – пухирчаста від часу фарба, гобелени, ткані шпалери, сухий тиньк із розписом «a secco» наукового змісту… Змінюючи зовнішній вигляд, як хамелеони, вони безупинно тяглися по обидва боки, немов долоні, готові плескати. Петляли сполоханим зайцем, вдаючи грайливе щеня, ловили власні хвости, звивалися в гадючі кільця…
Не відчувалося нінайменшого підвищення чи зниження.
Не трапилося жодних сходів.
У вікнах глузливо красувався дивовижний пейзаж: скелястий берег моря, стрімчаки, самотніє вітрило серед хвиль на обрії, і розчерки гордих буревісників у хмарах. У кожному парному вікні вітрило зникало, в кожному непарному – з'являлося. До Чурихської долини, що розкинулася навколо замку, пейзаж ніякого відношення не мав.
«Ми у вежі, – повсякчас нагадувала собі Анрі. – Оскільки Вежу Таїнств частково зруйновано за минулого візиту Проспе-ро, а ця цілісінька, отже, ми у Вежі Вічних Покоїв. Гарне місце для будуару сластолюбної Номочки. Цікаво, чому вона не залишила нашого бичка в себе?»
Ішли втрьох: вігіла, малефік, лжестряпчий. Попереду, розмірено погойдуючись, дибав слуга-провідник, виділений Ефраї-мом: практично голий, якщо не рахувати пов'язки на стегнах з китицями до колін. Тканина пов'язки зворушувала – вона була суцільно вкрита вишиванням, що зображало стилізований герб Чуриха: трійця кручених веж, у сукупності схожих на покалічену дулю. Втім, слуга слугою, але навіть найслабший чарівник ніколи не сказав би: «ми йшли вчотирьох». І аж ніяк не тому, що в гордині своїй не вважав слуг за людей.
