Ощаслививши присутніх останньою заявою, доктор піднявся, гордо обсмикнув рибальську робу – це виглядало як мінімум кумедно – і почав представлятися. Представлявся Флаксман довго і охоче; навіть незворушний Лемб, якому, здавалося, було наплювати на все, у тому числі й на недавню загибель власного брата Х’юго, відірвався від джину і здивовано втупився в іхтіолога. А Лакемба доїдав принесену Пако яєчню і, як сказали б колеги доктора Флаксмана, «отримував від видовища естетичну насолоду».
Сьогодні він міг собі це дозволити.
– …а також член КДА – Комісії з дослідження акул! – гордо закінчив Александер Флаксман.
– І приплив сюди верхи на їздовій мако! – пхикнув Малий Лемб.
– Майже, – з несподіваною сухістю відрізав іхтіолог. – У будь-якому разі, я хотів би отримати відповіді на свої питання. Де акула, про яку йшла мова в телеграмі? Чому ніхто не хоче зі мною про це говорити? Суцільні недомовки, натяки… Спочатку присилаєте телеграму, а потім всі наче води в рот набрали!
Член КДА й таке інше явно починав закипати.
– Я вам відповім, док.
Двері знову грюкнули – цього разу за спиною капрала Джейкобса, того самого височезного негра, що зранку махав Лакемби рукою. Капрал півгодини як змінився з вахти і всю дорогу від гавані до закладу Кукера мріяв про легку закуску й ковток пива.
Захопившись безплатною виставою, присутні не помітили, що Джейкобс вже хвилин п’ять стовбичить на порозі.
– Тому що дехто справді набрав у рот води, причому назавжди. Три трупи за останній тиждень – це вам як? Будь-хто базікати закається!
– Але ви-то, як представник влади, можете мені розповісти, що тут відбулося? Я плив у таку далечінь, із самого Нового Орлеана, мало не потонув…
– Я можу, – задоволений, що його прийняли за представника влади, негр всівся за сусідній столик, і Пако миттю звів перед ним гору сендвічів, що стікали кетчупом, і запітнілий кухоль пива. – Я, любий мій док, можу, тільки нехай вже Ламберт почне. Якщо, звичайно, захоче. А я продовжу. Що скажеш, Малий?
– Думаєш, не захочу? – хижо вищирився Ламберт, блиснувши сталевими зубами крізь жорстку сиву щетину. – Правильно думаєш, капрал! Не захочу. Гей, Біл, ще джину! Не захочу – але розповім! Тому що цей ДУЖЕ вчений містер плаває в тому ж самому лайні, що і ми всі! Тільки він цього ще не знає. Саме час розтлумачити!
До бару увійшли іще один гурт: двоє таких же похмурих, як і Ламберт, рибалок, молодий хлопець з понівеченою лівою половиною обличчя (по щоці немов тертушкою пройшлися) і тиха дівчина в непоказній сірій сукні з воланами…
Їй аж ніяк було не місце в закладі Кукера – але на тих, що увійшли, ніхто не звернув уваги.
Малий Лемб зібрався розповідати!
Це було щось новеньке, і всі, включно із новоприбулими, збиралися послухати – навіть Пако швиденько примостився в кутку і перестав мордувати свою гітару.
Замовлень не надходило, і мексиканець міг викроїти хвилину відпочинку.
Одну з багатьох – Стрім-Айленд не балував роботою Кукера і його помічника; втім, як не балував і решту.
– Вся ця срань почалася близько місяця тому, коли ми з моїм покійним братиком Х’ю ловили тріску. Ловили, ясна річ, малою сіткою…
* * *
– Давай, Лембе, витягуй! – заволав Х’юго, що стояв на містку, спостерігаючи, як наливається блиском риб’ячої луски сітка, підтягувана лебідкою з лівого борту. Лов сьогодні був чудовий, тим паче, що конструкція, скромно названа братами «малою сіткою», насправді мало не вдвічі перебульшувала стандартну дозволену снасть. До того ж, Мак-Еванси закинули ще пару-трійку гачків – китайський ресторанчик, що відкрився в Мертл-біч, непогано платив за акулячі плавники, і брати сподівалися на додатковий прибуток.
Цієї миті «Красунчик Фреді» здригнувся.
Різонув вухо виск лебідкових талей, пирхнув мотор, що рівномірно торохтів, і корпус дрібно затремтів. Немов хтось виплив із темної глибини й учепився в сітку зі здобиччю братів Мак-Еванс, не бажаючи віддавати людям морську власність. Але «Красунчик Фреді» перейняв неабияку впертість своїх володарів, тож, перечекавши першу мить потрясіння, він вигнув горбом металеву спину, розвертаючись носом до хвилі. Стрім-айлендці вважали, що свій човен Мак-Еванси назвали на честь співака з «Queen», і лише самі Х’юго з Лембом знали, що обидва вони мали на увазі зовсім іншого Фреді – страшненьного героя жахливчиків із лезами замість пальців. Привабливий вбивця імпонував братам куди більше за «блакитнуватого» співака.
Наступної миті шарпнуло з правого борту, внаслідок чого крайній повідець з гачком із чвертьдюймового сталевого дроту на кінці туго натягнувся.
Лебідка поспішно застукала знов, талі трохи ослабли – але вода продовжувала вирувати і, коли сітка мішком повисла над піною, брати Мак-Еванси від щирого серця висловили все, що думали з приводу діри у сітці і зниклого улову.
Тому рибалки не відразу помітили, що коїться по правий борт.
А коїлося там дивне: волосінь була натягнута так, що аж дзвеніла від напруги, вода спінювалася бурунами – а потім повідок раптово ослабнув, жива торпеда зринула над водою і з шумом упала назад, плюснувши на рибалок, які кинулися було до борту, цілим фонтаном солоних бризок.
– Велика біла! – пробурмотів Х’юго. – Футів дванадцять, не менше! Молода, ось і казиться…
– Мабуть, ця падлюка нам сітку й порвала, – сплюнув крізь зуби Ламберт. – Пристрелю тварюку!
Він вже було зібрався пірнути в рубку за рушницею, аж спокійніший і розважливіший Х’юго його спинив.
– Ти її хоч розглянув доладу, виродок?!
– Та що я, акул не бачив?! – обурився Ламберт.
– Не комизься, братику! У неї все черево… у візерунках якихось, чи що? Наче татуювання! Може, такої акули взагалі ніхто не бачив!
– І не побачить! – Малий Лемб хотів стріляти і знав, що стрілятиме.
– Дурний ти! А раптом нею яйцеголові зацікавляться! Продамо за купу хрустких!
Подібні аргументи завжди діяли на Ламберта правильно – а тут ще й біла бестія, мов навмисне, знову виплигнула з води, і рибалка справді побачив яскраво-синю в’язь на світлому акулячому череві.
– Переконав, Х’ю, – вщухнувши, буркнув він. – Беремо звірюку на буксир і… Слухай, а де ми її триматимемо? Здохне, стерво, хто її тоді купить?!
– Та в «Акулячій Пащі»! – реготнув Х’юго, якому сподобався власний каламбур. – Перегородимо «щелепи» дротяною сіткою – і хай собі плаває!
«Акулячою Пащею» називали глибоку затоку з вузькою горловиною на східному краї Стрім-Айленда. Скелі-«щелепи» розходилися на якихось тридцять футів.
На тому і дійшли згоди.
Увечері, коли бузкові сутінки м’яким покривалом огорнули острів, старий Мбете Лакемба вийшов на старий пірс, з якого Лемб Мак-Еванс, лаючись собі під ніс, кидав рештки сьогоднішнього улову в «Акулячу Пащу». Втім, риба зникала в АКУЛЯЧІЙ ПАЩІ як в прямому, так і в переносному значенні цього слова.
– О, Старий Лайк! – зрадів Малий. – Слухай, ти ж у нас наче акулячий родич?! Загалом, тямитись маєш. А ну, глянь… зараз, зараз, підманю її ближче…
Проте, як Малий не старався, полонена акула до пірсу підпливати відмовлялася. І лише коли Мбете Лакемба ледве чутно пробурмотів щось і, сівши, ляснув долонею по воді, акула, немов вишколений пес, миттєво зринула біля пірсу і поволі закружляла поряд, час від часу демонструючи татуйоване черево усім бажаючим.
– Ну що, побачив? – поцікавився Ламберт, приписавши акулячу слухняність своєму чарові. – Що це?
– Це Н’даку-ванга, – обличчя фіджійця, як, втім, і завжди, не виражало нічого, але голос на останньому слові задрижав, прозвучав навдивовижу врочисто і шанобливо. – Кучеряві мисливці з південно-східного архіпелагу ще називають його Камо-боа-лії, або Моса.
– А він… цей твій хрінів Н’даку – він рідко зустрічається?
– Н’даку-ванга один, – Лакемба обернувся і важко побрів геть.
– Ну, якщо ти не брешеш, старий, – кинув йому в спину Малтй Лемб, – то ця зараза повинна коштувати силу-силенну грошей! Як справа вигорить – з мене випивка!
Лакемба кивнув. Дарма, чи що, пароплав зі смішною назвою «Paradise» віз жерця через солоні простори? І тим більше зайве було пояснювати Ламберту Мак-Евансу, що Н’даку-ванга ще називають Н’даку-зіна, тобто «Світлоносний».
На падре Лапланте це ім’я свого часу справило чимале враження.
* * *
– …ну а потім до нас заявився цей дурень Пол!
Ламберт здригнувся, як ведмідь, що не впіймав форель, відшукав на стійці свій келих із залишками джину і вихлюпнув його вміст собі у пельку. Не чекаючи на замовлення, Кукер відразу ж виставив оповідачу банку тоніку, знаючи, що обидва Мак-Еванси (і Лемб, і покійний Х’юго) джин із тоніком вживають окремо.
Втім, Х’юго – вживав.
– Так от, на чому це я… ах, ну! Заявляється, себто, зранечку цей дурень Пол і проситься годувати звірюку!
– Припнув би ти язика, Малий, – непевно докинув Кукер, сіпнувши кудьтею. – Сам знаєш: про мертвих або добре, або… Знову ж таки, он і татусь його тут!
Кукер замовк і лише скосив око на снулого Гирлявого Абрахама.
– А мені плювати! Хай хоч сам Отець Небесний! Кажу – дурень! Дурнем жив, дурнем і здох! Ну хто, крім повного кретина, добровільно зголоситься годувати акулу?!
– Щось мені пригадується, Ламберте, наче ти раніше казав, що ви з братом його найняли, – немов ненавмисне докинув капрал Джейкобс, розправляючись із черговим сендвічем.
– І то правда, найняли, – стишив голос Малий Лемб. – Тільки хлопець сам напросився! Ці смердючі емігранти риб’ячі тельбухи руками перевертати згодні, за цент на годину! Козли нетямущі! І повірте мені на слові: все лайно через цього хлопчиська трапилось! Через нього й через акулу…
– Яку зловили ви з Х’юго, – уточнив хтось з-за Ламбертової спини.
Рибалка обернувся всім тілом, розхлюпавши тонік, який зло зашипів, але так і не зрозумів, хто це сказав, а той не квапився зізнаватися.
– Ти мене дістав, виродок, – промовив Мак-Еванс у простір. – Все, не буду більше ні хріна розповідати! А якщо вам, док, цікаво, то це саме ми з небіжчиком-Х’ю настукали телеграму до Чарлстона. Потім сиділи сиднем і чекали на відповідь, а біле стерво зжирало половину нашого улову. Нарешті ваш гівняний інститут зробив нам ласку і відгукнувся, і коли стало ясно, що ніяких грошей нам не світить, Х’ю сказав: все, Лембе, треба застрелити цю тварюку… І баста! Далі хай капрал або хто там хоче розповідає. З мене годі! Біл, ще джину!
– Пол годував акулу зовсім не заради ваших грошей, – голос дівчини у сірій сукні був спокійним, але у великих чорних очах блищали сльози. – Скільки ви платили йому, містере Мак-Еванс? Долар за день? Два? П’ять?!
– Цей дурень і срібного четвертака не заробив! – пробурчав Ламберт, не дивлячись на дівчину.
– Не смійте називати його дурнем! – скрикнула дівчина і відвернулася, схлипнувши. – Вам було до нього байдуже! Гроші, гроші, тільки гроші! А хто не мчить стрімголов за кожною монетою – той дурень і невдаха! Так, містере Мак-Еванс? Так, Баррі Хелс? – обернулася вона до хлопця з понівеченою щокою.
– А я тут до чого, Емі? – огризнувся Баррі.
Ламберт багатозначно кахикнув.
– До того! Як не такий, як всі – можна і познущатися з нього разом із своїми приятелями! Так, Баррі? Як дурень – то можна платити йому гріш за брудну роботу? Так, містере Мак-Еванс? А те, що цей «смердючий емігрант» – теж людина, що у нього теж є душа, що йому теж потрібен хтось, здатний його зрозуміти – на це всьому Стрім-Айленду в кращому разі начхати! Батько – гіркий п’яниця; он, син загинув, а він нажерся і спить у кутку! Мати померла, друзі… а як же, друзі! Знайдеш тут друга, коли навколо самі Баррі Хелси і містери Мак-Еванси, які називають тебе дурнем і сміються в обличчя! Ніхто з вас його не розумів!.. І я, напевно, теж, – помовчавши, додала Емі.
Малий Лемб знизав широченними плечима і шумно сьорбнув джин.
– У Пола не було жодної близької людини, – дуже тихо промовила дівчина. – Нікого, кому б він міг… міг вилити душу! Я намагалася пробитися до нього крізь панцир, яким він себе оточив, захищаючись від таких, як ви, але я… я не встигла! І йому не лишалося нічого, крім вкласти свою душу в цю кляту акулу!
* * *
Золоті блискітки мерехтіли на поверхні бухти, сите море, мружачись на сонці, ліниво облизувало гладку гальку берега; трохи поскрипували, погойдуючись, талі лебідки.
Старий пірс ледь чутно застогнав під легкими кроками дівчини. Біля самого краю рання гостя зупинилася і роззирнулася навсібіч. Погляд її раз у раз повертався до купки скинутого одягу, що крислатою медузою простяглася на гальці за крок від межі прибою. Вилинялі джинси, футболка з написом «Megadeth» і вишкіреним черепом та старі кросівки Пола із зім’ятими шкарпетками всередині валялися на березі; але самого Пола ніде не було видно.
– Поле! – покликала Емі.
Ніхто, окрім чайок, не відгукнувся, хіба що легкий бриз, який налетів з моря, загадково свиснув і легковажно помчав далі у своїх справах.
– Поле! – в хрипкому голосі дівчини лунала тривога.
Якась тінь промайнула під іскристою поверхнею бухти, і воду розпоров великий трикутний плавник. Серце Емі стислося, дівчина придивилася до силуету, що промайнув за яких тридцять футів від пірсу – і мало не скрикнула від жаху, затиснувши рота долонею. За плавник чіплялася гнучка юнача рука! На мить Емі здалося, що окрім цієї руки більше нічого немає, це все, що залишилося від Пола – але наступної миті поруч із плавником з’явилася світловолоса голова, знайомим ривком відкинула з лоба мокрі пасма – і дівчина упізнала обличчя свого друга.
В очах Пола не було ні страху, ні болю, ні навіть звичайної, повсякденної настороженості підлітка, ображеного на цілий світ. Неземне, неможливе блаженство було в тому погляді, чисте, вимите цівками, що рясно стікали з волосся. Пол тихо засміявся, не помітивши Емі, прополоскав рота і знову зник під водою.
Вони довго не з’являлися – хвилину? дві? чи більше? – аж ось акулячий плавник знову розітнув поверхню бухти, вже значно далі від пірсу; і знову поряд з ним була голова Пола! Емі стояла, затамувавши подих, немов це вона сама раз по раз пірнала разом із хлопцем і його страшною подругою – а потім вода сколихнулася зовсім близько, і дівчина побачила, як Пол неохоче відпускає величезну рибу. Акула розвернулася, ліниво вигнувши могутнє тіло, і її кругле незмигне око втупилося в Емі. Щось було в цьому пронизливому погляді, щось стародавнє, причаровуюче… риби не можуть, не повинні дивитися ТАК!
«Не мають права дивитися так,» – промайнула в мозку геть дивна думка.
З дивовижною грацією, і як здалося Емі, навіть ніжно, акула, пропливаючи, потерлася об Пола, майже відразу зникнувши в темній глибині, немов її й не було.
Божевільний син Гирявого Абрахама вхопився за пірс, вправно вибрався з води, струсив головою, приходячи до тями, – на всі боки полетіли блискучі бризки – і, схоже, тільки тоді побачив Емі.
Обличчя хлопця невловно змінилося. На мить його затьмарила якась тінь, така схожа на морок погляду хижої тварини, що дівчина мимоволі позадкувала.
«Ти збожеволів, Поле!» – хотіла крикнути вона; і не змогла.
«Як тобі вдалося?!» – хотіла запитати вона; ці слова теж застрягли Емі в горлі. Дівчина розуміла: Пол не відповість. Він чекав від неї чогось іншого… зовсім іншого.
