Звідси й виникла ворожнеча між князем та молодим Яношем, із яким вони сварилися через день, а старий Леонтовський не прихильно ставився також до світских шляхтичів князенка.
Тому, коли Янош Лентовський звірився своєму дядькові-однодумцю, якого знав, як-то кажуть, із пелюшок, про бажання прискорити кончину самодура-батька - вусань одразу втямив, що це його єдиний шанс вибитися в люди. Якщо поталанить, то тут буде не просто подаровано маєток чи гаман-другий золотеньких. Тут відкривалася можливість до кінця днів своїх доїти княжича Яноша, коли той стане зрештою князем Яношем Лентовським.
І раптом, коли вже все було домовлено і старому Лентовському залишалося жити тижнів два, не більше, - до найближчого полювання… Спершу від руки гордого Райцежа гине князенко Янош, а потім - о, пся крев, відкіля на нашу голову взялася ця проклята баба?! Що вона знає?! Як пронюхала?!
І що скаже князеві, коли добереться до нього?!
…Дуже гострий був ніж.
Ось зараз пахолки зв’яжуть непокірливого воєводу, і ніхто не почує задушливого схлипу, який завжди буває від дотику до живого тріпотливого серця невідворотного холодного леза. Потім можна буде сказати, що жінка намагалася втекти чи хотіла вихопити ножа або ще щось таке… Там видно буде.
Вусань присів. На нього дивилися тільки одні очі.
Кольору старого срібла.
Дуже старого.
І обличчя Великого Здрайці схвильовано засмикалося, як у скнари, змушеного вкинути до миски випадкового жебрачка цілий талер.
…Дуже гострий був ніж.
Завбачливий вусань не встиг навіть здивуватися, коли на сяйливому клинку захалявника раптом зімкнулися пальці, що казна-звідки й узялися - немов із землі виповз суглобистий паросток - і з хрускотом розтинаючи власну плоть, потяг ножа на себе. Крові не було, крику не було - нічого не було, тільки страшні пальці, що відбирали зброю, та слизький хрускіт; і засовався на росянистій траві розчавлений підмайстер мірошника Стаха, розтулив захололі повіки й утелющився просто в посіріле обличчя вусаня млистими більмами.
Не підводячись, мрець перехопив ніж другою рукою, стиснув козулин копиток, що правив за руків’я, й одним ударом, немов кабана колов, усадив смужку сталі вусаневі під барлак.
І лише потім звівся на рівні.
2
Тим чотирьом, котрі зараз рубалися з шаленим Райцежем, було не до ожилого підмайстра та заколотого вусаня. Тут би самим уціліти… Агов, хто там, стріляйте в пана воєводу!.. Ну, стріляйте вже, жаб’ячі холопи!.. Найрозсудливіший із верхівців, який усе ще не квапився спішуватися та встрявати в сутичку, рвонув через плече стару рушницю, звів курок, приклався до дубового ложа - гримнуло, запахло димом, кулею відірвало мочку вуха в пахолка-невдахи, який щойно нарядився боком на Михалів нещадний палаш, і на друзки розтрощила дошку від цвинтарної огорожі.
Мрець порівнявся зі стрільцем - ішов підмайстер по-пташиному, підстрибом і навіщось тримав за зап’ясток вусаня та волочив обм’якле тіло по траві, - а вільною рукою зачепив його за чобіт. Пахолок Лентовського, не дивлячись, відмахнувся, приклад ковзнув по обличчю мертвого, здер клапоть сірої шкіри; але хватка не послабшала - і ось ривок, ще один… Пахолок нестямно закричав, побачивши, ХТО його тягне, важкий приклад устиг ще раз-другй вдарити байдужого мерця, після чого стрілець мов лантух упав на землю, заборсався, зайшовся криком, мірошників підмайстер гепнувся зверху - він так і не відпустив вусаня…
Два мертвих тіла так і лежали непорушно - вусань із ножем у горлі та стрілець зі зламаним карком, - а третє знову почало підводитися.
Світські дали Михалові спокій, і тепер усі (крім тяжкопораненого з розпоротим боком) із жахом дивилися на те, що діється. Утім, Марта теж ледве стримувалася, аби не дати підступаючому божевіллю опанувати розум, а ксьондз Ян закляк, не встигнувши навіть почати хресного знамення. Тільки мірошник не виказував особливого переляку - старий Стах дрібненько тупцював, похрюкував собі під ніс, лисина його вмить заблищала намистинками поту, носик потішно зморщився… І з цвинтаря долинув глухий багатоголосий стогін.
Ворушилися запалі могили, хнябилися хрести, кощаві руки страшними погонами проростали з пухкої землі, пальці, немов дощові хробаки, безглуздо ворушилися й хапали сире повітря, от уже й оброслі цвілим волоссям черепи виткнулися назовні, блискаючи вогненними проваллями очниць; стогін підсилювався, відлунням метався в тумані, до нього долучалися гучні скрикування, як буває на похороні, коли добровільні плачниці страдно побиваються над відкритою домовиною…
Як вони тікали! Як помчали геть, як терзали знавіснілих коней - оті, що не вірять ні в Бога, ні в чорта - вірні пахолки грізного князя Лентовського, кожний з яких здатен був насадити на рожен живе ягня й реготати, слухаючи дитячий вереск нещасного, підвішеного над палаючим багаттям! Як летіли вони, боячись навіть озирнутися, побачити ще раз, відчути на собі мертву хватку неможливого - о небо, як же вони тікали від Сокириного цвинтаря!
Геть!
Мерщій звідси!
Мерщій!..
- Господи, змилуйся!
- нарешті зміг прошепотіти отець Ян. Здавалося, він геть-чисто забув усіляку латину і вкарбував у себе хресне знамення з такою ревністю, немов збирався навіки затямити його власною плоттю.
«Амінь», - відгукнулася тиша.
Мовчить цвинтар, непорушні могильні горбки, стоять, як і колись, старі й нові хрести, а позаду Михаля, який знову притулився спиною до огорожі, не відбувається анічогісінько.
Привиділося?!
Лежить горілиць, розкинувши важкі руки, Стахів підмайстер, грузько навалившись на стрільця з вусанем; трохи віддалік валяється пахолок, чиє життя щойно спливло до останньої
краплі з розсіченого боку - ні, виходить, не привиділося, виходить, було…
Мірошник Стах, незграбно ступаючи, підійшов до трупів, довго дивився на них, потім нахилився і з моторошною ніжністю погладив пелехату чуприну посмертного вбивці.
- Не знав я, Стасе, - прошептав чаклун.
- Не знав, що ти потай від мене душу Півнячому Перу продав… Не я тебе підводив, а він!.. Що ж ти раніше мовчав, Стасе?!
- Базікало!
- страшенно заверещали від тарантаса, і ніхто, у тому числі й мірошник, не збагнув одразу, що верещить Півняче Перо.
- Сокира щербатий! Яку душу?! Кому продав?! Що ти мелеш, пень старий?! Чи ж тобі не знати, що впродовж першої дев’ятиденки після смерті покійних добром не підводять?! Не знав він, валах, тварюка вихолощена! Не знав!
Великий Здрайця був зараз жахливий і жалюгідний водночас. Нічого не зосталося від колишнього насмішника й чепуруна, знаменитого берета було безжалісно зім’ято й кинуто під ноги, еспаньйолка настовбурчилася та намокла від слини, що бризкала навсібіч, обличчя спотворила гримаса нестями, ніби Півняче Перо тепер шалено шкодував за чимось і розумів, що втраченого не повернути, - не повернути нізащо у світі…
- Глянь-но на нього, чаклуне паршивий! На його мармизу!
Марта зненацька для себе самої відхилилася від тарантаса й рушила до мірошника, який завмер над мертвими. Коли підійшла, то змусила себе опустити погляд і покліпала, аби струсити сльози, бо вони застеляли зір, і тільки тепер зрозуміла, що мав на увазі Великий Здрайця, коли казав про мармизи.
У підмайстра було два обличчя. Марта не знала, яке з них справжнє, оскільки не дуже й добре придивилася до Стаса за його життя - де там було, за ті лічені хвилини!
- але їх було саме два, і крізь перше, заклякле в смертельних муках, непевно проступало друге: спустошено-щасливе, із тонкими, майже прозорими рисами, немов спливало з річкової глибини, пробиваючись крізь відображення берега та покручених верб на кручі.
Такі обличчя бувають у померлих каторжників. Усе, скінчилася непосильна праця, що здавалася нескінченною, і тепер твердо відомо, що гірше вже не буде ніколи.
Великий Здрайця на цю мить похапцем кидав у тарантас скатерку, горщики, фляги; кобила квапливо доїдала з рептуха обрік, розуміючи, що найближчим часом, із усього видно, жувати їй не доведеться.
- Душу змарнував, - бурмотав Півняче Перо собі під ніс, похлинаючись жадібністю і слиною.
- Душу, душеньку, викуп мій, калиточку!.. ох і дурень, дурень пекельний… Не піймаєш тепер - дудки, визволилася, обірвала повідець, на друге коло пішла, шукай вітра в полі! Ох дурень… Будь ти проклята, бабо, на віки вічні! Обікрала, геть чисто обікрала, спершу силоміць поцупила, потім жалістю взяла, зламала калиточку - а я, чи ж я не знав, що муки визволяють, що небезпечно незахололих мертв’яків силоміць підводити?! Знав?! Знав… Ох дурень, баран безтямний…
Ліщинова тростина дивовижно подовжилася й уперіщила конячину по кощавій спині.
3
Тарантас Великого Здрайці вихилясами котився через луг, і вже давно мав би щезнути в тумані, але чомусь ніяк не щезав: тремтлива габа злякано розступалася перед тим, чиє ім’я ліпше зайвий раз не згадувати, але не квапилася зімкнутись за ним. Тарантас немов би йшов у довгий і вузький коридор із примарними мрячними стінами, що веде, здавалося, у саме Пекло…
Але до Пекла було все-таки далеченько. Та й не збирався туди Півняче Перо, отож тарантас нарешті подаленів, мрячний коридор помалу сховався за пеленою, а люди, які дивилися вслід тарантасові, здригнулися й скинули пута заціпеніння.
- Ет, знав же, що не можна зі Здрайцею зв’язуватися!
- гірко зітхнув мірошник.
- Тепер, передчуваю, недовго нам усім ряст топтати залишилося…
- Це чому ж?
- ледь звів брову абат Ян.
- Та не вам!
- огризнувся мірошник.
- Вам-то що?! Поїдете, та й тільки вас бачили! А нам куди з млина податися? Приїдуть, невдовзі приїдуть… Попалять, порубають, і знахарство моє не допоможе!
- Я не маю на тебе серця, старий, - напрочуд лагідно промовив настоятель.
- Ви, може, й не маєте, святий отче, - пробурчав Стах.
- І на тому спасибі, коли не дурите. Бог дасть, не нашлете сюди нікого. А от Лентовські - вони не пробачать! Коли б то весь їхній зміїний рід… - Сокира не договорив, люто сплюнув та повернувся до вцілілого підмайстра.
- Піди-но, Мешку, до млина по заступ! Стаса поховати треба. Щоб усе по-людськи було…
- Я допоможу, - зненацька подав голос Михал.
Мірошник скосив око на воєводу, але нічого не відповів.
Михал та Сивий мовчки підняли мертвого Стаса й понесли до цвинтаря.
- Я помолюся за упокій… за упокій його душі, - уривчасто кинув їм навздогін настоятель.
- Дякую, святий отче. Ось могилу вириємо - і читайте все, що належить, - старий мірошник постояв, горопашно крекнув і побрів слідом.
Абат Ян згідно кивнув і повернувся до Марти, до ніг якої усе ще тулився Джош.
Квестор Ігнатій тактовно відійшов подалі, хоч йому й кортіло послухати, про що говоритиме абат Ян зі своєю сестрою, задля якої щойно приїздив сюди сам Сатана! Приїздив - і поїхав ні з чим. Дивина! А тільки чи надовго поїхав?..
- Дивно все це, Марто, - помітно розгублено пробурмотав Ян і скоса глянув на сестру.
- Дивно, - погодилася Марта.
- Але що саме? Що тобі дивно, Яне?
- Багато чого, Марто. Цей чоловік… чи не чоловік - якого всі, та й він сам, називають дияволом… Можливо, я беру зараз на себе тяжкий гріх, але мені трохи шкода, що він так швидко поїхав. Нам із ним було б про що погомоніти. У всякому разі, МЕНІ з ним.
Марті на якусь мить навіть відняло мову. Її брат Ян… ні, не так - ксьондз Ян, священик-бенедиктинець, настоятель тинецького монастиря, котрий проводить теологічні бесіди з Великим Здрайцею?!
- І про що ж ти хотів з ним поговорити?
- вичавила вона з себе нарешті.
- БАГАТО про що, - бліде обличчя абата на тлі досвітнього серпанку було серйозне й трохи смутне.
- ПРО те, про що натякнув, але не договорив він сам. Про те, чому він урятував тебе, - а, за великим рахунком, і мене з Михалом - бо відпустив належну йому душу, укравши її в мертвого й нічого не зажадавши натомість? Та й узагалі: відкіля він узяв цю душу, чому все-таки зважився з нею розстатися, хоч і шкодував потім? Адже не з Пекла він її витяг?! О, у мене до нього було безліч питань, і, гадаю, на багато з них він зміг би відповісти - та чи захотів би?.. Де перебувають занапащені, продані Нечистому душі людські? У пеклі? Чи все-таки не там? І ще: НАВІЩО Дияволу душі? Яка йому з них користь? Невже він просто заради втіхи спокушає й терзає цих малих? І чи так уже вони страждають? Коли він щойно сам кричав, що страждання визволяють, забувши сказати, від чого саме вони визволяють! Багато про що хотів би я в нього спитати, навіть знаючи, що це гріх і що вірити Дияволу не можна; та, швидше за все, він не захотів би мені відповідати - і все-таки…
Абат замовк і понурився.
- Він сам нещасливий. І страждає, - проти волі вирвалося в Марти, і Ян знову звів на неї здивований погляд.
- Я бачила його очі, коли він змушував Сивого перевертатися на вовка, і ще, коли він… він показував мені… Скажи, Яне, це насправді було? Заїжджий двір у Казимежі, п’яна бійка жебраків, і ти - у мирському вбранні, схожий на гендляра, сидиш із товстою дівкою на колінах і штовхаєш чоботом одноногого приблуду? Було?!
- Відкіля?!
- Янові перехопило подих.
- Відкіля… Як ти посміла?!.
- Ні, я не крала цього в тебе. І в тій корчмі не була. Усе це показав мені він, Великий Здрайця. То це правда?
- Правда, - сухо сказав абат і відвернувся.
- Тоді, можливо, правда й інше…
- Що - інше? Що ще він показав тобі з моєї брудної білизни?!
- зі злістю промовив Ян, у цю хвилину геть не схожий на колишнього святого вітця, втілення лагідності та всепрощення.
- Ішлося не про тебе, Яносику. Шафляри, батько Самуїл - і Михал. Вони довго розмовляли, сперечалися, чимраз більше гарячкували; потім Михал схопив батька за барки, і той… Отак помер наш батько, Яносику! А Мардула-розбійник ще раніше звинуватив Михалека в смерті Самуїла-баци. Може, і це правда?!
- Правда, - почувся позаду хрипкий голос.
Михал стояв зовсім поруч. Обличчя воєводи було брудне, на чолі садно, рейтузи подерті, зі слідами запеченої крові…
- Правда, - кивнув він, коли Марта і Ян ураз повернулися до нього.
- Але не вся. Що ж, доведеться розповісти. Відчував я, що так чи інакше не минути мені цієї сповіді, - от бачите, годинонька й настала…
4
Змалку мурзатий шалапут і задираха Михалек Івонич нечасто обтяжував себе роздумами про власну чи чужу долю, а також про свій злодійський хист. Цим хистом, який старанно викохав старий Самуїл, Михалек користувався там і тут без усякого сорому - за що не раз був битий батьковим батогом. І правильно: щоб на пустиці дар свій не розтринькував, не тягав без потреби все підряд та не викликав у людей підозри щодо стосунків із нечистою силою.
Наука батька Самуїла, з усього видно, була не марною, бо коли Михал Івонич, незабаром провінційний шляхтич Михал Райцеж залишав Шафляри, які стали йому рідними, він уже твердо знав, чого хоче і як зможе цього домогтися.
Він домігся.
Одначе від певного часу в голову Михала Райцежа, майстра клинка та відомого в Європі дуелянта, почали наполегливо навідуватися всілякі думки, які в тій голові раніше не водилися.
Пан Михал зненацька відчув себе неповноцінним. Так, він став шляхтичем, учнем видатних фехтувальників, знавцем ратної справи, але для Михалека його майстерність була такою ж краденою, як і титул, такою ж фальшивою, як і його королівські грамоти, добутою таким же обманом, як і родове ім’я!
